Пол Стюарт - Вільняк

З усіх боків грюкало, гупало та двигоніло, а невільники-робітники, позбивані у купки за племінними ознаками і поприв’язувані один до одного за пояс — дрібногобліни до дрібногоблінів, пузані до пузанів, — знемагали від надсильної праці. У сяйві плавилень блищали потом їхні змащені тіла. Кого тут тільки не було: вантажники та грубники, плавильники та формувальники — і всі до одного зацьковані, охлялі й хворі на ливарний круп. Гобліни-наглядачі ревно стежили, аби вони ні на мить не стишували шаленого темпу.

Поліняки в головній печі давали температуру плавильним шапликам, де руда перетоплювалась на залізо, і тоді його переливали в довгі масивні форми на ланцюгах, кріплених у спеціальних пазах на стелі. Потім ємності з яскравим, сліпучим металом скеровувано до охолоджувальних резервуарів. Не минало й години, як із сировини виходив готовий виріб.

О, які то були вироби! Велетенські криві серпи, які потім старанно кували, гострили, шліфували і виставляли довгими шерегами. Потому їх мали доправити на запряжених волорогами возах у комори.

Густа, задушлива спека була нестерпна, і купка бідолах-невільників ледве дошкандибала до плавильного шаплика.

— Раз-два-три… Узяли! — закричав один дрібногоблін.

Натужно закректавши, усі дружно підхопили величезну металеву брилу і висаджували її дедалі вище вгору, аж поки вона перевалилася через вінця пузатого шаплика і шубовснула в розтоплене залізо. Вогненна кваша захлюпотіла, засичала, закурила ядучим димом, брила закрутилася дзиґою і почала оплавлятися, як масло на пательні. Бідолаха-пузань, через якого розлився метал, знесилено плюхнув на землю.

— Уставай, — заблагав його брат, сторожко роззираючись: чи не помітив, бува, наглядач-плескатоголовець?

— Не годен, Зимородку, — прохрипів той через силу.

— Маєш звестися, — напосідав Зимородок. — Щоб той нелюд знову не сказав, що ти байдикуєш. — І він похмуро похитав головою. — Жмутку, я не переживу, якщо втрачу ще й тебе. І так уже нікого не лишилось, а тут ще й ти… Ти ж у мене один-однісінький. Ні, ти кров з носа повинен устати…

І тут пронизливо, аж затремтіло сперте, сповнене ґвалту повітря ливарні, засвистів паровий сигнал, сповіщаючи про кінець зміни. Ущух розмірений гриміт молотів та несамовите чиргикання терпугів, гобліни покидали свій струмент і плентали геть, звільняючи місця для наступної зміни. За хвилину-другу тишу порушувало тільки ревіння вогню у плавильнях.

— О, дякувати Землі й Небу, — промурмотів Зимородок. — Ходімо, Жмутку, — сказав він, знову беручи брата за руку. — Ходімо відсіля геть.

Жмутко насилу зіп’явся на ноги і, не кажучи ні слова, покірливо поплентав з ливарні, спотикаючись щокроку, немов кульгавий волоріг. Голова його була похнюплена, у вухах дзвеніло, а спину пекло вогнем.

Вулиця зустріла їх небом кольору заков’язлої каші та холодною мрякою. Виснажені працею і голодом, гобліни довгою низкою тяглися до своїх куренів, а назустріч їм ішла нова зміна. Опинившись після пекельної спеки під мжичкою, пузань Жмутко трохи ожив, болючі зашкарублі басамани дошкуляли куди менше. Та минуло зовсім небагато часу, і полегша змінилася дрижаками: розгарячіле Жмуткове тіло хутко остигло і промерзло до шпику кісток.

— М… м… м… мені н… н… н… немає б… б… більше с… с… сили ц… ц… ц… це т… т… терпіти, — промовив Жмутко, затинаючись на кожному слові. Він зубами вухналі кував, і без упину їв дрижаки. У легенях почав відходити димовий наліт, і кощаве тіло — в чому тільки душа трималася? — знову заходило ходором од надсадного кашлю. На Ливарних галявинах не було невільника, який би не терпів од нього.

Зимородок зиркнув на брата. Вони удвох гаптували стежку через галявину до куреня, що правив за домівку їм та ще сімдесятьом таким самим бідакам. Він не міг не помітити, якою мертвотно-блідою стала Жмуткова шкіра, а також постеріг, що під очима з’явилися вугільно-чорні кола, а погляд став некліпний, ревматичний — немовби Жмутко бачив те, що лежало за межами сього світу — свавільного та неймовірно жорстокого. Той вираз був Зимородкові вже знайомий — так само дивилися незадовго перед смертю двоє їхніх братів, Крутило та Хвостань.

— Кріпися, братику, тримайся, — півголосом благав Зимородок. — Я перев’яжу тобі рани, зрихтую щось попоїсти, і ти відпочинеш. — Він кволо усміхнувся. — Усе буде гаразд, ось побачиш, — додав він і зараз же похмуро подумав, що промовити ці слова — одне, а справді в них повірити — щось зовсім інше.

Отак, шкандибаючи під сіренькою мрякою, вони дійшли до невільничих хиж, що тяглися безрадісною лінією. Їхнє житло — убогий ветхий курінь — стояло якраз посередині цього ряду. Земля розгасла, її місили сотні ніг, і наостанок довелося долати густу липку багнюку, що приставала до роз’ятрених ніг. Кінець кінцем Зимородок допоміг Жмуткові переступити три дерев’яні сходинки, натис на клямку і прочинив двері до куреня.

У носа їм шибнуло затхле, смердюче повітря, де можна було вирізнити сопух гнилої мерви, гнійних ран та немитих тіл. Так-сяк прошкандибали всередину.

— Та зачиніть-бо двері! — буркнув хтось і відразу ж зайшовся густим надсадним кашлем. Після нього забухикали решта, і невдовзі вся хижа кашляла — аж ревла.

— Тихо! Заткніть пельки! — прокричав хтось у протилежному кінці. — Ану припиніть цей бісів гамір!

Зимородок провів брата до центрального проходу в хижі й далі до місця, де вони спали — двох дерев’яних лежаків, устелених смердючою, запліснявілою соломою. Жмутко звалився на своє вбоге ложе — і ту ж мить із зойком перекинувся долічерева: нагадали про себе рани на спині.

— Заткни пельку! — ще дужче роззлостився той самий голос. — Засну я тут чи ні?!!

— Заткни сам, — порадив йому хтось, і зараз же в бік скаржника полетіла здоровенна грудка. — Як ти не годен заснути, то, виходить, лежня справляв!

Усі тутешні мешканці значилися в різних змінах, і весь час хтось приходив, хтось відходив, а хтось, як-от зараз, намагався поспати; тут їли, пили, півголосом перемовлялися…