Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

І Чорний Вершник кинувся на допомогу…

Так народилася Відьма-дзеркало. Їй вклонилися Ахруманові Чорні Вершники. Вона відчула у собі Силу, здатну змінити світ. Вона піде Богумиром, селами і містами, буде нести людям світло і знання, буде лікувати їхні душі! Стане до бою зі злом, нещастями, болем і страхом!

Новонароджена відьма випорснула із ватажкових рук, міцно стала на ноги і роззирнулася. Її обступили Вершники — тепер вони підуть за неї на смерть. Чорні коні гучно дихали і нетерпляче тупцювали. Ватажок спрямував свій погляд на неї, сумний, але й сила в ньому відчувалася. Був той погляд обнадієний, але і тривога у ньому вгадувалася. Був той погляд сповнений життєвого досвіду, але подекуди і юнацький запал у ньому проривався. Ватажок стояв перед Русаною, тендітною дівчиною, весь зашитий у грубу чорну шкіру, обвішаний смертоносною зброєю, з обвітреним і обпаленим лицем, віяло від нього сумішшю кінського і людського поту, пилом далеких доріг, сухою травою безкрайніх степів, а ще — сльозами жертв, страхом ворогів і власним страхом. Страхом перед дівчиною у подертій сорочці, з брудними ногами і палючими шаленими очима. Він упав на коліна і заплакав.

Вершники здирали машкари, підставляли сонцю понівечені війнами і люттю обличчя. З їхніх очей текли прозорі сльози. Вони оплакували загублені життя, втрачені роки й забутих жінок.

Ватажок підвівся з колін і взяв слово:

— Ми довго блукали у пітьмі. Довго ходили шляхами зла. Прийшов час для нових шляхів. Шляхів Добра. Ми підемо за тобою. Ми станемо тобі охороною і вірними друзями…

Ні Русана, ні Чорні Вершники не знали: щойно було розірвано сітку Ахруманових чарів, він відчув, як рвуться тонкі сув’язі слів, ритуалів, потоків енергії. Лускають, мов перетягнуті струни, його закляття.

Рутенія грілася біля багаття, розпаленого Золотою. Попереду нелегкий шлях. Пошуки чугайстра, Дзеванни, потім — дорога до Ахруманового замку. Дорога потайна, без жодного чаклунства, без найменших чар — щоб Ворон не відчув їхньої присутності. Саме такою була остання порада, яку Добровін надіслав Рутенії навздогін, а вона по дорозі переповіла друзям. Їх перенесло в те саме місце, що й Віта, тож він не міг далеко відійти. Та вночі шукати слідів було годі. Все, на що вистачило часу, — віднайти суху печеру і розпалити вогнище.

Золота і Бось уже спали. Вона ж викликалася чергувати. Вогонь радісно потріскував, викидаючи угору теплі язики…

Вона стояла у воді і намагалася зрозуміти, чому їй не холодно, чому не відчуває мокрих ніг, чому дивиться на все згори? Побачила два береги. Лівим берегом йдуть люди радісні, щасливі. Співають веселих пісень, пританцьовують, усміхаються. Правим берегом йдуть люди в лахміттях, обідрані, в синцях. Стогнуть, виють, плачуть, кусають один одного, б'ються за шматки їжі.

— Люди, хто ви? — спитала вона у щасливих.

Ті не відповіли.

— Люди, хто ви? — спитала вона в убогих.

Ті не почули.

— Та що ж це коїться? — крикнула вона до небес.

Небеса не відповіли.

І тоді Рутенія придивилася до людей по обох берегах річки уважніше. І жахнулася. Ось, зліва, хлопчина з коротким білявим волоссям підстрибує і грає на сопілці. А ось, справа, він же увіп’явся зубами в шматок цвілого хліба. А ось… а цей… а он той… Голова пішла обертом.

— Обирай для них майбутнє! — прогримів голос.

— Хто я така, щоб відповідати за життя всіх цих людей? — крикнула Рутенія. — Чому я?!