Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

і гиркалося, лементувало і просто тоскно кричало. Найстрашнішим був той крик, повний немічності та упослідженості. Якщо тваринячий лемент ще можна було стерпіти, то знести цей крик було несила навіть могутньому Добровіну. Ворон добре знав свою справу.

Але й Добровін був не з простих відьмаків. Він уявив людину, яка б могла так кричати: ось мати, в якої забрали дитину, ось донька, в якої на очах мучать батька, ось зраджена дружина, яка все ще кохає свого чоловіка і намагається повернути його любов. Всі ці обличчя відьмак звів воєдино і співчутливо схилився над створеним образом. Торкнувся похиленої голови, поклав руки на опущені плечі.

Від того доторку народилася іскра.

Тоді Добровін заговорив із істотою, і вона пригорнулась до нього. Іскра запалала, перетворилася на вогненну кулю. І відьмак увійшов у той вогонь. Він не обпалив його, бо не може любов обпалити добре серце. Але вона може спопелити злу душу…

Він знову опинився у вихорі люті, але на його очах кіготь, що торкнувся захисної кулі, перетворився на суцвіття стокроток; щелепа з довжезними іклами стала сумирним писком котеняти; кощава рука обернулася тонкою виноградною лозиною, яка миттю випустила зелені листочки; клацання і гиркання ставало піснею, і той страшний людський крик, щойно долетівши до Добровіна, став криком радості, щастя і перемоги над лихою долею.

Стіна зла розпалася. А внутрішнє око Добровіна вільно полетіло просторами княжого замку, відшуковуючи Яра. І таки знайшло: він був у одній із башт замку, наповненій брудним лахміттям, розбитими столами, поламаними смолоскипами, зігнутими і покривленими мечами. Все те було вкрито густим шаром пилу.

Яр стояв на колінах. Старший князь стояв на колінах — молився:

— Біду накликав я на себе! Хай не впаде вона на мій рід. Хай мої злодіяння лишаться зі мною навіки, хай лише я постраждаю від наслідків. Ви ж, всевидющі Боги, знаєте: робив бо все не заради себе, а заради дітей своїх ненароджених, заради жони своєї коханої.

З Ярового ока скотилася крапля й впала на брудну підлогу.

— Тяжкий гріх сотворив я. Вчителя до порубу запроторив. Віру зрадив. Людей своїх занапастив. Пробачте мене, Боги! Я знаю, ви зможете! Бо ж не з власної волі силуваний був. Боги, поручайте мене! Дайте мені знак!

— Не тим богам молишся! — рознісся залою Ахруманів голос.

Добровін повернув назад.

Думки його закружляти довкола дошкульних княжих рис: небажання думати про справи й дослухатися порад, захват ловами, байдужість до людей, запальність, ласість до жінок… Хоча остання зникла, щойно в його житті з’явилася Діва… А хай йому грець! Добровін підскочив і закрутився на місці. Діва! Ось воно! Ахруман переконав Яра, що може заподіяти шкоду Діві та майбутній дитині…

Від напруження Добровін побілів. У порубі беззвучно вибухнуло червоне світло, й відьмак пішов.

12

Вона не змогла втекти — наздогнали. Вона дивилася переляканими очима, повними сліз — стояли навкруги і мовчали. Вона зачала щось казати їм, просила відпустити — розреготалися.

Перед нею постало батькове обличчя. Не таке, яким було у житті, а таке, яким стало по смерті: «Ти — моя надія. Ти маєш силу. Ось таким мене зробили вони — не дай їм того ж зробити з тобою. Борися, доню моя! Борися!» І ще побачила вона, як зникає у землі лісовий чоловічок. Він заради неї пішов на смерть, то невже вона так просто віддасться ворогам?

Ще не відгримів батьків голос у Русаниній голові, ще не зникло видіння смерті бородатого лісовика, а вона вже виборсувалася з тенет воронових чар.

Випросталася. Сльози висохли. В очах запалав вогонь. Повільно підвела голову. Важким поглядом обвела ворогів, зазираючи кожному у глибини темної занапащеної душі. І побачила! Чорноту і морок, каліцтва, вбивства і зраду, знущання і страх. Великий Страх перед минулим і майбутнім. Кожен, хто стояв біля неї, нагадував поїдену червами капустину. Під кожним листком — черговий злочин, насильство чи смерть.

Вони мовчки стояли навколо, і не мали змоги ворухнутися.

Творилися нові чари. Нові для Русани і нові для цього світу. Вона знімала з Чорних Воїнів пелюстки, оголюючи те глибинне, що є в кожному і що робить нас людиною. Там, під всіма шарами люті й ненависті, завжди ховається щось світле і чисте. До цього світла і намагалась дістатися Русана. Чи розуміла вона, що робить? Після того, як остання чорна пелюстка була зірвана з душі останнього Чорного Вершника, вона стала дзеркалом.

Вона стала дзеркалом, і кожен побачив у ньому свою душу, від початку світлу і чисту. Кожен бачив свій бруд, свої нечистоти… Бачив, як душа загортається у темні пелюстки, спочатку щоб захиститися від бруду, а потім, щоб втоптувати у цей бруд інших. Щоб інші теж пізнали страх і ненависть. Щоб потому з’явилося відчуття: «Не я один такий!»

Вона стала дзеркалом, і не витримала побаченого