Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:

— Шеф, тільки не в хрюльник!

Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.

— Гаряча! — тільки й встигла вигукнути прибиральниця. Але вже було запізно. Вереск нещасного альфонса долинав десь від Центрального стадіону. Реактивний він, чи що?

Від автора:

Отут, пригадується, я перервав Олексину розповідь:

— Як писав Остап Вишня, злазьте, дядьку, з дуба, ваш кабан у Вербову балку побіг. Звідки на Хрещатику, де в кожному будинку вже давно парове опалення, може взятися кочерга, бодай навіть і холодна? Це ж тобі не вісімнадцятий рік і навіть не сорок п'ятий. І навіть не Караваївка шести-десятих. Народ уже забув, що тою коцюбою роблять.

— Пояснюю для особливо в’їдливих. Коли отой тераріум будували, то думали про що завгодно, тільки не про те, що в Києві на Хрещатику бувають морози. І просто холодні дні. Тому й з’ясувалося, що батареї в кав’ярні — придатні виключно для декорації. А поставити додаткові — потужність бойлерної не дозволяє. Ну, народ у нас винахідливий. Клієнти коньяком грілися. А персонал тишком-нишком прилаштували в підсобці титан зі списаного вагона. Компактно, тепло, а головне, титан — це тобі не старорежимна буржуйка. У нього стільки датчиків і клапанів, що жоден пожежник не чіплятиметься.

— Добре, відбрехався. Викрутився! Але скажи мені якщо твоя ласка, де вони брали вугілля? Крали на станції, як в громадянську?

— А навіщо вугілля? Навколо три продуктові магазини, один з них — овочевий. Тому поламаних ящиків було хоч завались. Двірники самі приносили — за дармову каву з коньячком. Ну що, звели кінці з кінцями? Можна далі розповідати?

— Шуруй!

Олекса Сирота:

Після екзекуції над хамом мене нарешті попустило. Хоча докори совісті одразу нагадали про себе. Попри те, що я пошкодив Жопсі його робочий орган, скаржитися на мене він не стане. У цих пасивних гомиків суто жіноча психіка: він швидше забіжить до когось із постійних клієнтів і виплачеться йому в жилетку, аніж напише скаргу нашому начальству на злого дядю міліціонера.

Я попросив у буфетниці води і краєм ока побачив, як Анаконда, обвівши мене зневажливим поглядом, гордо дибає на своїх височезних підборах до виходу. Я ще трошки посидів над порожньою чашкою, дійшов висновку, що штовхнув мене якийсь олігофрен, що втік з-під нагляду, або неповнолітній хуліган. І вирішив-таки нарешті повернутися до Управи, та дорогою згадав, що давно не зазирав на пошту. Справа в тому, що з певного часу якась босота почала підпалювати газети в поштових ящиках нашого під’їзду. Після кількох безрезультатних спроб зловити піроманів, я перевів усю свою передплату на «до запитання» у найближче від Управи поштове відділення.

На пошті я вистояв довгу чергу, одержав газети і журнали, що чекали на мене вже другий тиждень, і вивчаючи на ходу дванадцяту сторінку «Літературки», посунув до виходу.

Як казала одна моя хороша знайома, ніщо вас, чоловіків, не навчить. Якусь годину тому зачитався на перехресті — і що одержав? Не встиг отямитися — і знову встромився носом у друковане слово, нічого навколо не помічаючи. За мить я переконався, що життя надто допитливого мента — то не війна, де снаряди не влучають двічі в одну і ту саму воронку.

На порозі пошти вітер так шарпонув з моїх рук газету, що я її ледь не випустив. Доки я приборкував усі дванадцять аркушів літературного тижневика, над моїм вухом почулося розгніване: стоять тут всякі! Потім я аж хитнувся, відсунутий міцною рукою, і повз мене на вулицю навіть не вийшла, а вибігла якась дама. Напевне, вона поспішала до тролейбуса, що мав ось-ось відійти від кінцевої зупинки, але не встигла зробити і кількох кроків. Глухо гухнуло, і в обличчя мені бризнуло щось тепле. Я рефлекторно затулився газетою, а коли