Борис Левандовський - Бабай

— Правда? — Емма відчула раптове роздратування, щось схоже на ревнощі. На її ексудативний варіант.

— Але ти обіцяв завжди бути зі мною…

«Тименінабридла».

І Морок ступив на світло.

Коли Жанна добралась до станції, то трохи заспокоїлася, хоча її не покидало дрібне тремтіння — ніхто ще не торкався так гидко до її тіла.

Частково вона була «вдячна» за це Марті. Але ж та, швидше за все, ні про що не підозрювала, коли давала їй адресу Емми; вона тільки хотіла допомогти. У будь-якому разі, Жанна вирішила негайно подзвонити Марті, щойно добереться додому, і розповісти про все, що з нею трапилося.

Вона вийшла на платформу і розкрила парасолю: знову мрячив дощ. Разом із нею чекали на електричку ще чоловік із десять, розтягнувшись довгим нерівним ланцюжком. До прибуття залишалося хвилин тридцять.

Електричка запізнилася майже на чверть години, і весь цей час Жанна не могла прогнати думку, що її втеча була ганебною і дурною. Тепер, коли їй удалося почасти відновити рівновагу духу, здавалося, що вона була просто зобов’язана врізати цій суці на прощання; чи хоча б озвучити кількома смачними тезами, хто вона така і на що заслуговує.

Але Жанна зрозуміла, наскільки їй насправді пощастило, тільки тоді, коли сіла біля вікна в напівпорожньому вагоні електрички. Адже Емма запросто могла, приміром, підсипати їй якесь гівно у каву чи зробити навіть щось ще гірше; хто зна, що могло прийти їй у голову. До того ж, їй звідкись було багато про що відомо — звідки, Жанна боялася навіть припускати, — але Емма знала про такі речі, про які знати просто не могла, і при бажанні напевне зуміла б цим скористатися. Отже, вона постійно перебувала в її в руках: Емма гралася з нею. А потім, зустрівши опір, дозволила вирватися (вона навіть не рушила з місця, коли пташка випурхнула до коридору, чи не так?), дозволила піти — вона її відпустила. Може, у старої розпусниці (лесбіянки, тебе намагалася спокусити стара єврейська лесбіянка, так і говори) був свій погляд на підхід. Чи з якоїсь іншої причини. Отже, тобі добряче пощастило, люба моя, що ти взагалі звідти втекла. І навіть не намагайся уявити, що може бути в неї у підвалі… Але вона дуже обережна, бабуся Емма. Бо багато знає.

Електричка рушила, набираючи швидкість.

«Господи, — подумки мовила Жанна, — коли я мала потребу в Тобі більше за все, Ти завжди був зайнятий чимось іншим. Я рано втратила батька. Його теж не було поруч, а тепер, коли я давно доросла, і навіть із мамою в нас різні життя, я зовсім сама, зовсім самотня. Якщо Ти чуєш, дай мені сили пройти через усе це…»

За вікном пропливала нескінченно сумовита полотнина пейзажу, написана листопадом. Краплі дощу збігали по склу, зливались у криві доріжки і тріпотіли від вітру. Прощаючись, жовтоволоса дама губила скорботні сльози.

— Жанно…

Вона повільно озирнулася. Удихнула прохолодне повітря вагона із запахом старого листя… видихнула. За нею через ряд сиділи двоє хлопців, напевно, брати, вбиваючи час за грою в карти. На ряд далі — старий у кепці, який кумедно клював носом, коли вагон підскакував на ресорах. З іншого боку місця пустували.

Жанна знову відвернулася до вікна. Що ж, нічому дивуватись: це лише чергове підтвердження того, наскільки розхиталися її нерви за останні тижні.

Електричка сповільнила хід, під’їжджаючи до якоїсь станції. Динамік прохрюкав назву, яку Жанна пропустила повз вуха. Через хвилину вона опинилася в життєрадісному, гучному оточенні дітвори молодших класів.

Із цією компанією вона й прибула до міста.

Бажання негайно кинутися до телефону й подзвонити Марті зсохлося ще задовго до того, як Жанна переступила поріг своєї квартири. Замість цього вона постелила постіль і лягла — кілька годин нормального сну, ось у чому вона зараз мала потребу перш за все.

Жанна належала до того типу людей, яким легше защемити пальці в дверях, ніж невчасно висмикнути з денного сну. Якщо таке все ж траплялося, вона довго почувала себе так, начебто потрапила в Задзеркалля.

Телефон задзвонив через півтори години після того, як Жанні вдалося заснути. Міркуючи по-філософськи, частина її свідомості (та, на дальньому плані, що завжди залишається в активному стані) помітила, що інакше й бути не могло, і тому чортовий телефон не міг НЕ задзвонити в найневідповідніший момент, коли її сон досяг тієї глибини, з якої не можна безкарно вилетіти на поверхню без відповідної декомпресії, особливо в день, коли справи складаються гірше нікуди (зокрема, коли ти приходиш з останньою надією на допомогу до ворожки — хай пробачить Господь у своїй великій милості їй цей гріх, тому що вона вже за все розплатилася сповна, — а та намагається залізти до тебе під спідницю), то те ж відбувається в усьому; проти тебе повстає навіть твій власний телефон.

— Ал… кха!.. Алло? — Жанна приклала слухавку до вуха; добре, що телефонний столик був біля ліжка, і їй не довелося зумисне вставати. Кімната пливла перед очима.

— Хто це? — відгукнувся насторожений голос у трубці. Немов той, кому він належав, опустивши штани, побачив щось незвичайне.

— Як розуміти — «хто це»? Кого вам треба?

— Хто-хто? — повторилось здивовано запитання.

— Я каж… — і до Жанни нарешті дійшло, що вона намагається порозумітися з якимось п’яничкою, у якого замість голови задниця, а замість мозку гівно. Вона кинула трубку.

Відкинулася на подушку й почала повільно приходити до тями. Надто повільно і майже