Джессі Келлерман - Чтиво

звісно, це не було сплановано. Отже, візницю теж задіяно. Але чому ж тоді відмовлятися від двох зайвих рук? Відповідь, мабуть, у тому, що Фйотор не вважає Пфефферкорна небезпечним. Це варто вважати перевагою, хоча і зовсім незначною і нетривалою. Чим скоріше він почне діяти, тим краще. Він зосередив похмурий погляд на наполовину вкритому ґрунтом камені з гострими краями. Уявив, як він падає на землю, котиться до нього, хапає і б’є,— і все це так швидко, що Фйотор не встигає відреагувати. Забагато слабких місць, подумав він. Невідомо, наскільки велика підземна частина каменя. Може, його не так уже й легко дістати. Він пішов далі. Вони йшли вздовж русла струмка. Фйотор, не знімаючи руки з талії Пфефферкорна, розказував про труднощі, які пережив у дитинстві, про велику родину і маленьку хатину. Чи відомо Пфефферкорну, що в злабійській мові немає слова, що позначає усамітнення? Пфефферкорн хмурився і мовчав. Під ногами пружинило опале мутантне листя. Купкою лежали соснові голки завдовжки з багор. Він помітив зламану гілку. З неї вийшов би непоганий кийок. Він чекав, доки тіло захоче зробити те, чого його навчили. Але тіло було гумовим, тяглося за Фйотором, і гілка лишилася позаду. Пам’ять м’язів, подумки кричав Пфефферкорн. Сонячне сплетіння! Больові точки! Жахливо, але він покірно, немов лялька, ішов назустріч своїй смерті.

Струмок перетворився на темний ставок. Нарешті Фйотор його відпустив, підійшов до краю води і зупинився там, спиною до Пфефферкорна, щось видивляючись. Зараз або ніколи, подумав Пфефферкорн. Він тихо присів і підняв з багнюки камінь. Той чавкнув, але Фйотор не почув. Розказував, як приходив на це місце хлопчиком і повіряв свої нещастя рибам та деревам. Він не приходив сюди вже багато років, але тепер був щасливий, що був тут разом зі своїм другом, Пфефферкорном. Сокдолейгер казав, що правильне місце для смертельної травми — скроні, бо саме там багато кровоносних судин і нервів. Лишалося найголовніше. Ударити погано — це гірше, ніж зовсім не вдарити. Пфефферкорн покатав камінь у руці. Таке враження, що вся рідина з рота перетекла в долоні. Він пригадав про єдиний випадок у своєму житті, коли завдав лиха живій істоті. В старій квартирі завелися миші. Як правило, вони були досить розумними, щоб уникати пастки з клеєм, які він розставляв, але одного вечора він читав і почув божевільний писк. Пішов на кухню і побачив, що миша прилипла задніми лапками. Вона намагалася відірватися, хапаючись за лінолеум передніми лапами. Він не збирався ловити мишей, тож і гадки не мав, що з ними робити. Чув, що дехто їх топив у відрі з водою. Це здавалося йому садизмом. Він подумав, підняв пастку за вільний кінець і поклав у пластиковий пакет. Зав’язав пакет і виніс на вулицю. Пакет сіпався і пищав. Пфефферкорн розв’язав його і зазирнув усередину. Миша скаженіла, немов відчувала, що має статися. Пфефферкорн подумав, чи не звільнити її, але було страшно торкатися лапок. Тож він стояв і дивився на мишу, а та пищала і дряпала пластик. У таку мить йому хотілося бути електриком чи водієм автобуса. Справжні чоловіки не стоять і не витріщаються в пакет. Вони знають, що робити. Втім, чи професія впливає на людину? Може, навпаки? Він зав’язав пакет, підняв його високо в повітря й ударив об бордюр. Щось хруснуло, але миша і досі сіпалася. Він ударив ще раз. Сіпання припинилося. Він знову ударив пакетом і кинув його в сміттєвий бак. Піднявся в квартиру, щоб прийняти душ. Тоді, як і зараз, він тремтів усім тілом. Потрібно розбити проблему на кроки. Він уявив. Проблема з візуалізацією полягала в тому, що за наявності багатої уяви завдання ставало більш конкретним, але водночас неймовірно реальним і жахливим. Він відчув вібрацію в долонях, коли камінь торкнеться черепа Фйотора. Побачив кров і почув звук, немов розламали жменю картопляних чіпсів. Він ковтнув і міцніше стиснув камінь. Павуків він, здається, теж чимало знищив за своє життя, але їх можна не рахувати. Він зробив крок уперед. Фйотор глянув через плече, побачив, що відбувається і посміхнувся з розумінням.

— Ага,— сказав він, з блискавичною швидкістю викинув руку і забрав камінь.

Пфефферкорн відсахнувся і кинувся на землю, покотився, закинувши руки за голову, щоб захиститися. Сховався за колодою, рішучий і готовий до дій. Але Фйотор на нього не кинувся і за пістолетом не поліз. Дивився на нього із щирим збентеженням. Пфефферкорн вирішив теж дивитися йому прямо в очі. Так вони і дивилися мовчки один на одного. Фйотор знизав плечима, розмахнувся і кинув камінь у ставок. Той тричі підстрибнув і затонув біля кущів на протилежному березі. Він підняв іще один камінь і протягнув його Пфефферкорну:

— Ваша черга.

Пфефферкорн не ворухнувся.

Фйотор знову знизав плечима і кинув другий камінь.

— Ага,— сказав він.— Дуже погано. Коли я був малим... плюх, плюх, плюх... сім разів, а то і більше,— і він махнув рукою, показуючи уявну траєкторію. Потім повернувся до Пфефферкорна: — Як ваша губа?

Пфефферкорну здавалося, що потилицю утикали голками.

— Ходити з таким обличчям, мабуть, дуже виснажливо. Звісно, не варто продовжувати виставу заради мене,— ледь помітно посміхнувся Фйотор.— Мені видно клей, він виступає в кількох місцях.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Ви маєте секрети. Я розумію. У кого їх немає? Хто з нас через них не страждає?

Пфефферкорн промовчав.

— Можете говорити вільно. Тут немає підслуховуючих пристроїв.— І Фйотор замовчав, немов запрошував. Пфефферкорн не відповідав.— Дуже добре. Я прекрасно розумію, що це означає — боятися говорити. Ми, злабійці, чудово це розуміємо. Але ви маєте повірити мені, друже: з часом тягар не полегшає. Навіть іще важчим стане. Знаю, бо мені п’ятдесят п’ять, і мій тягар такий важкий, що часто здається, більше не витримаю. Іноді я уявляю, як було