Джессі Келлерман - Чтиво

б добре сісти назавжди, дозволити пилу і павутинню мене вкрити. Я б перетворився на невеличку гору. Гори нічого не відчувають, еге ж? Я знаю, що не побачу змін. Знаю. Може, якщо я перетворився б на гору, на мене залізли б інші і стали на мої плечі, і звідти вони б змогли заглянути в майбутнє.

Вони помовчали.

— Підслуховуючих пристроїв немає? — запитав Пфефферкорн.

— Жодного.

— Звідки знаєте?

— Знаю.

Знову тиша.

— Екскурсовод? — запитав Пфефферкорн.

— У вільний час.

— А решту часу?

Фйотор уклонився:

— Лише скромний слуга Партії.

— В якій галузі служите?

— Виконавчий директор електронного моніторингу,— сказав Фйотор. Він знову вклонився: — Міністерство нагляду.

Вони помовчали.

— Тепер я розумію, чому ви такий популярний.

— У мене тисячі друзів,— погодився Фйотор.— І жодному я не подобаюсь.

Знову запала тиша. Фйотор повернувся спиною і знову став дивитися на воду.

— Мені відомо, як це — жити з язиком, притиснутим до зубів. Мені здається, друже, що моя державна служба не випадковість, а жарт бога, у якого неабияке почуття гумору. Хіба ні? Людина, що має таємниці, живе тим, що знищує інших, бо ті теж мають таємниці. Це моє постійне покарання.— І він повернувся до Пфефферкорна.— Будь ласка, розказуйте.

— Що саме?

Фйотор не відповів. Знову відвернувся. Обидва мовчали.

— Мені було б дуже легко вас здати,— сказав він.— Я міг би це зробити будь-якої миті.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Чи ви вірите, що я на таке здатен?

Мовчання.

— Не знаю,— сказав Пфефферкорн.

— Ви навіть не уявляєте, як прикро мені це чути,— відповів Фйотор.

Вони замовчали.

— Чого ви хочете від мене? — запитав Пфефферкорн.

— Подаруйте мені надію,— сказав Фйотор.

Тиша.

— Як? — запитав Пфефферкорн.

— Скажіть, що мені буде краще десь в іншому місці.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Розкажіть про Америку,— запропонував Фйотор.

Цього разу пауза була довшою.

— Нічого про неї не знаю,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор зіщулився. Посірів. Немов душа його відлетіла.

— Звісно, ні,— відповів він.— Вибачте.

Мовчання.

Дзенькнув мобільний. Пфефферкорн поморщився, але Фйотор навіть не ворухнувся. Телефон продзвонив шість разів і замовчав. Знову задзвонив. Фйотор утомлено поліз до кишені.

— Так. Ок, ок. Так.— Він закрив телефон.— Мені шкода, але дружина просить мене повернутися додому.— Голос у нього став якимось іншим: апатичним, формальним.— Перепрошую.

Він уклонився, повернувся і пішов геть із лісу.

За мить Пфефферкорн пішов слідом, намагаючись триматися трохи подалі.

Вони мовчали весь довгий, нерівний шлях до міста, а коли застрягли в заторі за три квартали від готелю, Фйотор наказав візниці довезти Пфефферкорна до пункту призначення, а сам почав злізати з воза.

— А ви? — запитав Пфефферкорн.

Фйотор знизав плечима:

— Пройдуся.

— A-а,— сказав Пфефферкорн.— Побачимося завтра?

— Завтра, вибачте, у мене зустріч.

Це була така очевидна брехня, що Пфефферкорн і заперечувати не став.

— Гаразд,— сказав він.— Тоді іншим разом.

— Так, іншим разом.

— Дякую,— сказав Пфефферкорн.— Дуже вам дякую.

Фйотор не відповів. Він зістрибнув на узбіччя і пішов, навіть не озирнувшись, змішався з натовпом і дуже скоро зник із виду.

Глава вісімдесята

есторан був тихим, порожнім, якщо не рахувати одного п’яного полковника і Єлену. Вона пильно до нього придивлялася,