Майн Рід - Оцеола, вождь семінолів

що він почасти міг мати рацію. Негр був дуже відданим слугою і навряд чи обдурив би мене. І він надто проникливий, щоб його самого можна було обдурити. Віола мала можливість спостерігати за всім, що відбувалося в нашій родині. Що ж могло змусити її вигадати подібну історію? Сам Джек бачив Рінгольда у нас в домі, а мені про це ніхто не казав. Що ж діяти? Тепер Вірджинію оточили відразу три шанувальники: індіанський вождь, Галахер і Аренс Рінгольд! Невже вона кокетує з усіма? Невже запала на Рінгольда? Ні, це неможливо! Я готовий був допустити кохання до солдата, романтичне захоплення хоробрим і вродливим вождем, але Аренс Рінгольд – писклявий, пихатий сноб, у якого не було жодних чеснот, окрім багатства, – невже це можливо?

Звичайно, могла вплинути матір. Але я ніколи б не подумав, що Вірджинія поступиться. А якщо Віола казала правду, то сестра поступилася або готова поступитися!

«Ох, матінко, матусю! Ти і не здогадуєшся, кого прагнеш ввести у свій будинок і любити як рідну дитину!»

Розділ LVIII
Старий Гікмен

Наступного ранку я вирушив до табору добровольців. Цього разу Галахер поїхав зі мною, бо треба було привести загін до присяги, а тому ми конче мусили бути там. У загоні зібралася досить приємна компанія, хоча він здебільшого вражав своєю кількістю, ніж зовнішнім виглядом. Загін був кінний, але кожен екіпірувався як міг, тож зброя і коні у всіх були різні. Майже всі мали рушниці, але в декого ще збереглися старовинні фамільні мушкети – пам’ять про війни часів американської революції. Решта мали прості мисливські двостволки. Заряджені важким дробом, звісно, вони, не були грізною зброєю в сутичках з індіанцями. Були й пістолети всіх видів, від величезних мідних до маленьких кишенькових – одноствольних і двоствольних. Револьверів ніхто не мав, адже знамениті кольти ще не з’явилися в районах, що межували з індіанською резервацією.

Кожен доброволець мав ніж, зазвичай великий, з широким гострим лезом, подібний до тих, які носять м’ясники. В інших були кинджали зі старовинними орнаментами. У багатьох за поясом стирчали невеликі сокири, на кшталт індіанських томагавків. Цими сокирами власники могли прорубати дорогу в лісі або розтрощити ворогу череп. Амуніція складалася з мішечків з порохом, патронташів з кулями і дробом. Це було звичайне бойове спорядження жителя прикордонної місцевості або мисливця-любителя, який полював на оленів.

Кавалерія нашого загону також вирізнялася розмаїтістю. Тут були і високі кістляві шкапи, і кремезні верхові конячки, придатні для далеких поїздок, і міцні, витривалі тубільні коні андалузької породи, і худі, заїжджені кобили, на яких сиділи обшарпані скватери, і прекрасний арабський бойовий кінь – мрія хвацьких молодиків, плантаторських синків, які любили похизуватися на цих чудових скакунах. Багато було добровольців верхи на мулах. Американські та іспанські мули, привчені до сідла, хоч і не можуть зрівнятися з кіньми в атаці, зате здатні позмагатися з ними у військовому поході проти індіанців. У заростях, непрохідних лісових нетрях, де навкруги болото, мул легко прокладає собі шлях там, де кінь на кожному кроці спотикається або провалюється в трясовину. Досвідчені мисливці під час переслідування звіра нададуть перевагу мулу, а не породистому арабському скакуну.

Строкатим було і обмундирування загону. Офіцери майже повністю обмундирувалися, а солдати були вбрані абияк: червоні, сині та зелені вовняні куртки; грубі шерстяні светри; сірі та коричневі; червоні фланелеві сорочки; коричневі, білі, жовті полотняні піджаки, у декого навіть піджаки блакитного кольору. Мисливські куртки з оленячої шкіри, такі самі мокасини і гетри, високі і низькі чоботи з кінської або алігаторової шкіри – всі види взуття, яке носять у Штатах. Головні убори були також розмаїті і фантастичні. Не було хіба високих твердих шоломів і кепі, зате багато кашкетів і капелюхів з вовни та повсті, а також капелюхів, виготовлених із соломи і пальмового листя, з широкими крисами, обдертих і насунутих на лоба. Дехто мав формені кашкети із синього сукна. Тільки вони і надавали військового вигляду їхнім власникам. Однак усіх добровольців цього загону об’єднувала неприборкана жага сутички з противником, бажання помірятися силами з ненависними дикунами, які влаштовували такі безчинства у всій країні. «Коли ж нарешті нас поведуть у бій?» – цим питанням весь час обмінювалися добровольці. Старий Гікмен виявився вельми діяльним. Вік і досвід допомогли йому отримати звання сержанта – його одностайно присудили на виборах. Я кілька разів розмовляв із ним. Мисливець за алігаторами, він завжди був моїм хорошим другом і другом усієї нашої родини. Цього дня він ще раз довів свою відданість, коли завів зі мною розмову, якої я аж ніяк від нього не очікував.

– Нехай індіанці знімуть із мене скальп, лейтенанте, – палко промовив він, – але я навіть і думати не можу про те, що цей осел одружується з вашою сестрою.

– Хто одружується? – здивовано запитав я, гадаючи, що старий має на увазі Галахера.

– Та той, що постійно вештається біля вас. Ця тварюка, клятий тхір – Аренс Рінгольд!

– То он ви про кого! Хіба про це говорять?

– Та по всіх околицях тільки про це й теревенять, дідько б мене ухопив! Джордже Рендольфе, хіба можна йому це дозволити? Ваша сестра – мила дівчина, найвродливіша в наших краях, і віддати її за такого мерзотника, як він! Та я й чути про це не хочу. Подумаєш, він має купу доларів! Запам’ятайте мої слова, Джордже: він зробить її нещасною, занапастить її життя. Це точно, хай йому чорт!

– Я дуже вдячний вам за пораду, Гікмене, от тільки гадаю, що ви марно хвилюєтеся. Нічого з цього не вийде.

– То чому ж усі навколо тільки про це й торочать? Якби я не був давнім другом вашого батька, то не дозволив би собі таку вільність. Але я був його другом, а тепер я ваш друг і тому вирішив поговорити з вами. Ми всі кричимо тут про індіанців і називаємо їх злодіями. Та у всій Флориді, серед усіх індіанських племен не знайти таких злодіїв і шахраїв, як Рінгольди! І батько такий був, і син, і вся їхня клята порода. Старий пішов з цього світу, а куди потрапив, невідомо. Напевно, диявол тримає його в лапах, і гадаю, довго триматиме за всі ті капості, яких він завдав людям на цьому світі. Йому там перепаде і за те, як він поводився з бідними метисами, що мешкають по той бік річки.

– Ви маєте на увазі сім’ю Пауелів?

– Так, то була найбільша несправедливість на світі. Я ніколи й