Іванна Боразан - Ігри долі

— Ні! Мені тут добре, навіть дуже, але я мушу піти.

Андрій не розумів, що коїться. Пелена сліз насунулася йому на очі. Він знову втрачає. Втрачає кохання. Втрачає сенс життя. І тут він все збагнув:

— Ти повертаєшся до нього? Ти й досі його кохаєш? Ревнощі й відчуття образи рвуть його душу.

— Ні! Я до нього не повертаюся. Мені потрібно побути самій. Все осмислити і знайти шлях, яким я піду в майбутнє життя. Але щоб це зробити, потрібно повернутися в минуле. Інколи потрібно зробити два кроки назад, щоб потім зробити крок у перед.

— Не йди, я тебе прошу, — молив Андрій. — Я без тебе не можу. Я кохаю тебе. Давай почнемо усе спочатку.

— Ні! Я уже все вирішила… Пробач!..

Аня пішла. Андрій продовжував стояти, стиснувши міцно спинку в кріслі, й опустив голову.

Марія все чула. Замість того, щоб заспокоювати брата, вона пішла за Анною. Можливо, їй вдасться переконати її залишитися.

— Чому ти так поступаєш? Навіщо кидаєш нас? — з болем у голосі питала Марія.

— Я змушена так зробити. Я вас дуже люблю і дуже вам вдячна, але так треба. Інакше я заплутаюся ще більше, ніж зараз є.

— Ми допоможемо тобі впоратися з будь-чим. Тільки не йди.

— Знаєте, я постійно жила так, як мені казали. Казали батьки гарно вчися — і я вчилася. Казали, будь слухняною дівчинкою — я була. Я робила усе, щоб вони моною пишалися, щоб їм догодити. Спочатку їм, а потім і своєму чоловікові. Закривала очі на свої бажання, потреби. Я пізнавала світ через призму інших людей, а так його ніколи не пізнаєш. Через те, я зустріла і покохала чоловіка-покидька, який намагався мене убити. Я не змогла розгледіти його гнилу душу і мало не поплатилася життям. Я хочу пізнати світ, людей, життя такими, які вони є насправді, а не якими вони є в моїй уяві. Щоб потім не страждати так, як зараз. … Жити придуманим життям легко, важко жити справжнім… Але я хочу спробувати.

— Ти правильно говориш, — говорила Марія, — але я тебе прошу, пізнавай світ з Андрієм. Він не переживе, якщо ти його залишиш. Ти його промінчик надії. Він тебе дуже сильно любить.

— І я його люблю. Дуже люблю. Але я знаю, хто він насправді. Пробачте, але я випадково підслухала вашу розмову з Андрієм. Спочатку, я не надала їй вагомості. Але тепер, все співставивши, я зрозуміла. Якби я його не любила, зараз мені було би важко змиритися з таким його минулим. Потрібен час. Тут, бачачи щодня його і не мати сміливості сказати правду, а головне, змиритися з нею, ми можемо втратити почуття любові один до одного, почнемо ненавидіти, а це найстрашніше, що може трапитися.

— Ти знаєш, що заставило його таким стати?

— Знаю!.. Життя!.. Його несправедлива гра з людьми і їхніми долями.

— І ти все одно йдеш?

— Так.

— Куди ж ти підеш? Ти нічого не знаєш?

— Тепер уже я дам собі раду.

Марія змирилася. Дівчата стояли в тиші одна навпроти одної.. Їм обидвом було боляче, але Марія з притаманною їй властивістю, навіть з власним болем піклувалася про інших, згадала про предмет, який належав дівчині.

— Ось, візьми свою каблучку. Марія дістала її із шкатулки, яку не відкривала уже кілька місяців. Дістала каблучку і віддала Анні. Але дівчина не стала її одягати на палець, а поклала в кишеню.

«Стане у пригоді», — подумала Аня і попрямувала до дверей.

— Зачекай хвильку, — додала Марія і поспішила у свою кімнату.

Повернулася уже з гаманцем у руці.

— Ось, тут не багато, але на перший період повинно вистачити.

Аня розплакалася. Вона зовсім забула, що без грошей. А у світі, де вони панують — це рівносильне смерті.

Дівчина обняла вірну подругу, сховала гроші у сумку і попрямувала у невідомому їй напрямку. З Андрієм вона так і не попрощалася. Він зник.

Довго Андрій блукав у невідомих йому досі місцях. Лють, безсилля і страх несли його ще дальше. Не помічаючи нічого навкруги, крок за кроком, аж поки обезсилений не впав на коліна. Непрохані сльози полилися рікою. Кажуть, чоловіки не плачуть, але як інакше можна виплеснути той біль, який відчував. Перший раз він плакав, коли втратив Олену, а потім… Потім його серце зробилося кам’яним, і ніяка сила не здатна була пробудити в ньому емоції. Аж тут з’явилася Аня, яка розтопила його крижане серце, але знову заставила страждати. Чому вона так вчинила? Можливо, дізналася правду? Краще б вдарила його, облаяла, лишень не покидала. Усе б зробив, аби замолити перед нею свою провину. Але вона не захотіла. Прийдеться змиритися з її відсутністю. Та це неймовірно важко. Це відплата за його гріхи. Самотність. Вічна самотність душі.

Андрій підняв голову до неба. Несамовитим від болю голосом закричав. Наче навіки приречений на скитання вовкулак вив на Місяць… Знесилений упав на землю.

Здалека зачувся звук грому, відповідь на його страждання. Схоже, і небо розділяє біль Андрія, та йому від цього не легше. Неначе путами сковув він його, заставляючи лежати непорушно і бути байдужим до того, що насувається гроза. Можливо, холодні краплі змиють його біль і ненависть до самого себе.

Аня сиділа у себе в номері, який зняла у дуже дорогому готелі. Краплі дощу стукали у вікно. Вона спостерігала, як вони стікають по склу. Так і зараз її душа плаче і болить через вчинок, який була змушена зробити. Можливо, колись зуміє все пояснити їм, і буде сподіватися на вибачення.

«Андрій! Марія!