Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Вам не смакує котлета? — несподівано почув я голос кельнерки.

— Навпаки, — відказую, кинувши швидкий погляд на майже не почату страву і порожній кухоль. — Але ця спека просто відібрала мені апетит.

— Так, нині була добра-таки спека, — погодилася дівчина. — Ще одне пиво?

— Краще кави. Чи маєте ви більші порції?

— Аякже. Подвійне еспресо.

Мені довелося випити три подвійних еспресо, аж поки велика стрілка мого годинника наздогнала малу на цифрі 12. Заплатив і підвівся без зайвого поспіху. І рушив у зворотну путь. Вулиці слабо освітлені і майже безлюдні. На Страда Нуова електрика щедріша і рух трохи жвавіший. Дістався до будинку № 19, увійшов, не озираючись, у жалюгідний під'їзд і почвалав по сходах, читаючи таблички на дверях. Ім'я Артуро Конті надибав аж на четвертому поверсі, двері ліворуч. Подзвонив спокійно — не дуже боязко і не дуже настирливо. Ніякого відгуку. Перечекав мить і знову подзвонив. Квартира здавалася нежилою. Про всяк випадок натиснув ручку. Двері відчинилися.

Я увійшов і безшумно зачинив по собі двері. Помацки знайшов ключ і так само тихо повернув його. Передпокій потопав у темряві. Запалив сірник і побачив просто себе відчинені двері. Наблизився до порога і зазирнув… Точно так, як свого часу Старий.

Сірник обпік мені пальці й згас І тут нова темрява. На вікнах, певно, щільні штори. Намацав біля дверей вимикач і крутнув його. Під стелею спалахнула десятками скелець старовинна люстра. Однак не вона привернула мою увагу. За п'ять кроків од мене на килимі лежала людина. Лежала долілиць, розметавши руки, немов хотіла спіймати щось тієї миті, коли смерть наздогнала її. Килим просякнутий кров'ю.

Я ступив ближче і обережно підняв голову мерця. Це був сивобородий товстун з «б'юїка».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

П'ять хвилин відпочинку. І навіть більше. Вже декілька днів я живу майже як заможний нероба. Допізна вилежуюсь на постелі. Потім загадую принести мені сніданок і газети. Розважливо купаюся. Неквапливо вдягаюся. Мені нікуди поспішати. Попереду ще цілий день вештання без мети.

Оскільки мова зайшла про газети, мушу сказати, що обидва вбивства місцева преса описала точно так, як того слід було сподіватися. Повідомлення про нещасний випадок на мосту Свободи вичерпувалося десятком рядків. В ньому, крім інформації про наїзд, ще згадувалося, що покинуту машину знайдено десь за Местре і що провадиться слідство. Такі слідства відомі. Вони припиняються через рік за давністю, хоча їх взагалі ніхто не провадить.

Одначе покійного Конті уславили спеціальним репортажем. Зловісний вигляд помешкання на світанку, труп серед калюжі крові, догори дном перекидані скрині й шухляди, гіпотеза судового лікаря, розмова з місцевим комісаром і припущення, що грабунок був основним мотивом жахливого злочину. Факти викладалися з провінційним красномовством. Але попри галасливий репортаж, ця історія також була приречена на забуття.

Так чи інак виходить, що передчуття про наступні канікули мене не зрадили. Віднині я приречений на повний відпочинок, хоча й далеко від мальовничих околиць Варни, тієї перлини нашого Чорномор'я. Ще перед убивствами я передчував, що доручене мені завдання дуже складне. Тепер я переконався, що воно й дуже важливе, хоча й досі не можу зрозуміти чому. Всупереч нісенітницям, які описуються в романах, під час двобоїв між розвідниками трупи не падають на кожному кроці, як груші. Тут, як і скрізь, убивство є останнім заходом, до нього вдаються лише за виняткових обставин. Наїзд на Любо означав, що ті, хто його вбив, за всяку ціну хотіли запобігти якомусь важливому викриттю. Інакше вони задовольнилися б тим, що пустили по слідах Любо одного-двох детективів, які ознайомилися б з його біографією. Вони так боялися викриття, що не завагалися ліквідувати й Конті, якому, певно, не дуже довіряли. Посадили його в «б'юїк», аби розпізнати Любо, а тоді провели додому і віддячили йому в домашній обстановці. Так, усунувши покупця і продавця, вони одразу розбили комбінацію. Якби ліквідували ще й Моранді, вона, очевидно, була б зруйнована безповоротно.

Звичайно, ця найзагальніша гіпотеза породжувала безліч додаткових запитань. Коли б я зараз сидів у кабінеті генерала, можна собі уявити, якими репліками обстрілювали б мене полковник і безпосередній мій шеф. А потім генерал підняв би руку:

«Заждіть! Не треба цього перехресного допиту».

Вони, звісно, не мають наміру заплутувати мене, але полковник безжальний у своїй логіці і в педантичній пристрасті з'ясовувати все до найменших подробиць, а мій шеф полюбляє приказувати, що з мене вийшов би добрий розвідник, якби менше фантазував. Отже, першим його запитанням, певно, було б таке:

«Раз вони наважилися на крайній захід, то чому не ліквідували й Моранді?»

І влучить мені просто в око. А потім неуважливо погляне у вікно, ніби нічого і не говорив, і неначе розмова анітрохи його не цікавить, і взагалі він зовсім випадково опинився тут.

Полковник буде копатися в подробицях. Сірі його очі з трохи Недовірливим і допитливим виразом ледь примружаться, а пожовклий од тютюну палець націлиться мені в груди:

«Коли Конті повідомив про угоду, що її запропонував йому Любо? До чи після зустрічі з Любо?»

«Якщо він повідомив до зустрічі, навіщо треба було розпізнавати Любо, коли вони могли самі простежити ту зустріч?»

«Якщо він повідомив після неї, значить, уже розійшовся з Любо. Тоді в який спосіб відшукав його знову і спрямував «б'юїк» по його сліду?»

І таке інше, все в тому ж дусі, і такі все незручні запитання, немов тверді горіхи, що їх мусиш трощити зубами, повинен трощити, коли вже висунув певну гіпотезу.

В даний момент я вже знайшов відповідь на всі ці загадки, оскільки протягом останніх днів мав доволі вільного часу. Але хай тобі бог допоможе, якщо два десятки таких запитань несподівано сипонуться на твою голову під час наради, коли до неї ти не мав можливості нічого обміркувати завчасно. В таких випадках генерал розводить руками і каже співчутливо:

«Досить. Дайте людині подумати».

Та так співчутливо, що в тебе, коли ти виходиш у коридор, аж спина вкривається холодним потом. І вже вловлюєш голос полковника:

«Уяви себе на їхньому місці, уяви, що працюєш їхніми методами і що ти такий розумний, як і вони, — не менш, але й не більш».

А з другого боку голос шефа:

«Менше уявляй, а більше аналізуй беззаперечні факти. Фантазії, любий…»

Беззаперечні факти. Я зважую ці беззаперечні факти і так і сяк, розглядаю їх з усіх боків, як серію деталей і як єдине ціле, увесь цей час вештаючись по місту за юрмами туристів й