Люко Дашвар - Покров

— Мар’яні аж дух захопило, бо згадала, як малою тут бігала, — усе виглядало так, ніби хазяї лишень вчора вийшли кудись у справах. Білені стіни трохи посіріли, та не потріскалися, піч і грубка пережили порожні роки без втрат, підлога рипіла романтично, тихо, не гидно, посуд у шафці не вкрився пліснявою, і тільки книги не витримали — поїдені мишами, розвалювалися в руках.

Аїда горіла — вже розмірковувала, з чого почати порядки наводити, радилася з Марією, як грубку розтопити, а та — нові секрети. Виявляється, старі Озерови свого часу свердловину біля дому пробили, у сараї насос має бути, тож під’єднуй до електрики — і буде вода в хаті.

— Я і не сподівалася, що тут може бути електрика, — висловила всі свої знання про село Аїда.

— Газу нема, то так, — відповіла Марія, — а світло є. Он в Івана котел комбінований: може на електриці працювати, а може на дровах.

Мар’яна покинула консультаційну раду матері та Марії, вийшла на подвір’я. Весна тільки торкнулася землі: під шаром всохлої жовтої трави проростала зелень, дерева обіцяли вкрити Дорошівку густою хмарою свіжого листя, вулиця крутилася поміж обійсть — до пагорба, як до храму.

Пішла вулицею до руїн, наче до рідної хати: так багато вже знала про рід Дорошів, страхи їхні, біди, радощі… Отут усе почалося? Отут Ярема Дорош услід за батьком Петром і дядьком Самійлом збирав колекцію відомостей про звитягу козаків Чернігівського козачого полку. Що ж сталося з поважним Яремою, з його родом? Чому Мар’яна й згадки про нащадків Яреминих знайти не змогла? Ніби прокляв хто…

Дісталася єдиної в садибі вцілілої споруди. Дивна кімната… Ніби і з’єднана з великим будинком вузьким коридором, а ніби й сама по собі. Вікна в сад. Йшла вздовж стіни, зазирала в провалля, де колись стояли вікна. Визирнула й очам не повірила — старезним панським садом, який оперізував зруйнований маєток, блукала стара Кривошиїха, шепотіла щось до дерев, нахилялася до землі, мацала її.

— Бабо Кривошиїхо! — кинулася до старої. — Як ви тут опинилися?

Баба темна, стара не здивувалася.

— А де ж мені бути? Споконвіку живу в Дорошівці. І баба моя тут жила, і прабаба, і її прабаба… Ти ж теж не на Майдані народилася.

— А Ярко де? Тут? З вами?

Кривошиїха всілася на повалену буревієм стару грушу.

— Якби я його сюди за сто кілометрів везла, холодним би привезла.

— Де ж він?

— Не знаю. Під Броварами в добрих людей виходила хлопця та й відпустила. Полетів.

— А куди? Чому ж не розпитали? — до баби — побачила, як Кривошиїха насупилася роздратовано, замовкла, бо згадала: вже казала їй баба — Ярко сам її знайде. Чи вірити старій?…

Кривошиїха зміряла розгублену Мар’яну суворим поглядом.

— Питай, — мовила дівчині. — Скажу, що найбільше знати хочеш.

Мар’яна розгубилася — сто думок бджолами.

— На Майдані… Коли в мене нирки прихопили, а ви мені травиці якоїсь дали… Пам’ятаєте? Сказали: дитинки не виносиш, — мовила, в голові картина: ось дім у тихій Дорошівці. Татові тут добре буде, мама, може, заспокоїться, баба Ната полуниці й малину закриватиме на зиму, а Мар’яна… вириватиметься сюди, до своєї сім’ї, з якогось свого нового життя кожну вільну хвилину. З чоловіком… І дитиною на руках. Ламалася картина без дитини.

— Змирися, — насупилася баба. Важко підвелася. — Ніколи тобі дітей не мати… — подибала до старої хатини, що притулилася до лісу за старим панським садом.

Мар’яна дивилася бабі вслід, задихалася гнівним обуренням: підла стара карга! Брешеш! У мене буде двійко дітей! Чи троє! Верещатимуть біля твоєї хати! Вишні твої крастимуть!

Рвонула за Кривошиїхою, та нирки проштрикнуло голками — стояти! Так і заклякла… А Кривошиїха ніби чула Мар’янині думки. Зупинилася раптом, озирнулася.

— До діда-баби сходи, — наказала суворо. — Чи й не відаєш, де в Дорошівці цвинтар? — вказала сухим пальцем на пагорб за руїнами. — Онде хрести. Під березами.

…Посеред доглянутих надгробків Мар’яна із соромом шукала занедбані, вчитувалася в таблички з іменами покійних.

— Озеров Петро… Віра Озерова… — прочитала на міцних дерев’яних хрестах. Здивувалася, засоромилася ще більше, бо чиясь добра душа не дала запустінню оселитися на рідних могилах: штучні квіти під хрестами, лампадки.

— Здрастуй, дідусю. Бабусю… — прошепотіла. — Вибачте, що не навідували…

Дорошівка приспала тривоги. У нескінченній тиші лісового краю, без телевізора, новин, випадкових людей Мар’яна прокидалася вдосвіта, щоби до вечора драїти і драїти дім татових батьків, готуючи його і себе до нового життя. Робота забирала думки, мізки наповнювалися пташиним співом, шелестом дерев і спокоєм. На те, щоби за допомогою сусідського дядька Івана запустити насос і встановити бойлер для гарячої води, знадобилося більше тижня.

— Я без унітаза і ванни жити не зможу, — заявила Аїда, і з’явилося нове діло. Дядько Іван привіз із сусіднього села двох кремезних чоловіків — за добру ціну і вигрібну яму викопали, і цеглою обклали «в клітинку», щоби всі нечистоти в землю йшли.

На початку квітня встановили ванну й унітаз у великому закутку, який колись слугував комірчиною. Загоріла під першим весняним сонцем Ада задоволено проходжалася домом.

— У цій великій кімнаті буде кухня-їдальня. І вітальня. В одній малій — наша з Валею спальня, а в другій малій — мама…

— А я де буду? — питала Мар’яна.

— Хіба ти затримаєшся? — Аїда приховувала в очах тривогу, дивилася на доньку допитливо.

— Нікуди поки що не збираюся, — Мар’яна бігла з граблями на подвір’я — згрібала старе сухе листя, палила, як не падали дощі й без вітру. То подобалося найбільше: листя диміло довго, без полум’я. Мар’яна не відводила очей від густого білого диму, наче намагалася в ньому роздивитися своє майбутнє. У білому мареві виникали свята. Чомусь завжди свята, наче після всіх втрат Майдану людям відчайдушно хотілося звеселитися, та у веселій юрбі Мар’яна не бачила малих дітей. Нирки викручувало: так і є…

— Повертайся! Домовлюся, щоби тебе обстежили нормальні лікарі, - радила Поля. Телефонувала мало не щодня. Усе про Майдан. — У медичній сотні є класний нефролог.

— Йди вже з Майдану додому, — просила Мар’яна.

— Мусь… Не можу, — признавалася Поля. — Ти про Крим чула? Про Донбас?

— Росіяни… Не повірила спочатку.

— У це неможливо повірити. От ти — росіянка. Озерова. І ми хіба сварилися? Чому вони прийшли в наш дім?! Майдану перелякалися?

— Полю, шукай відповіді вдома! Що ти на Майдані й досі робиш? Уже ж вигнали Януковича.

— Згадую…

— Пітера не бачила?

— Ні… У списках загиблих його немає.

Серце стискалося — нікуди від Майдану не втекти.

— Приїжджай до мене, Полю! — просила подругу. — Я за тобою так скучила.

Та