Люко Дашвар - Покров

— Усе життя про це мріяла, — мовила баба Ната щиро. — Щоби отак… уся сім’я… разом…

— Тепло, — прошепотіла Мар’яна.

— Тепло, — тато розумів.

— Ми про дім твоїх батьків згадали, Валю, — Аїда рвалася до бою. — Хочемо переїхати туди всією сім’єю.

— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім — я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.

- І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!

Валя слухав ошелешено.

— Тату… Ти проти?

— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.

— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не здавалася Аїда.

— У селі чоловічі руки сильні потрібні… - гірко усміхнувся тато.

— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджати на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула чарочку, тому правда лилася гола.

— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!

— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Валі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте. Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?

Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.

— Що скажеш, Адочко?

— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. — Завтра ж.

Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, розпочатий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажистами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи — дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала працювати в архіві.

— Усе ж гроші!

Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті каблучку з гіацинтом.

— У ломбард понесу.

Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.

— Не шкода? — спитала онуку.

Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не відгукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим мордуванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером, хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.

— Не знаю…

— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну не дадуть.

— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і відкривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе розповіла!

— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принесла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.

— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці. А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскресенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою тата і маминими окулярами…

Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столичній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на асфальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових батьків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДОРОШІВКА, 2 км».

— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, першою занурилася в ліс.

Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, намагалася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку… Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! Навіть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?… Оцим лісом?… А рятуйте!

— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — першоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.

— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми тут зможемо.

Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обеліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі, вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку, і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося. Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю старих розлогих яблунь і груш.

Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.

— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де колись жили Дороші.

— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих Дорошів! — відповіла мати.

«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн — тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб сивий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий стан, підкладає вату під всохлі груди…

Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.

— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю, в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.

Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.

— А ви чого до нас?

— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де їхня хата, не підкажете?

Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки перебратися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх покинутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися неможливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…

— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ятдесят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно розбили, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповідала. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте. Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.

Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері важкі дубові.

Усередині