Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

траншеях. Небо все в диму, сонячне світло, таке гарне сьогодні вранці, скаламутніло й померкло. Коли добігаю до траншеї, майже задихнувшись, я дивлюся на тих, хто там є, намагаюся на їхніх стомлених обличчях розпізнати очі, але в усіх порожній відсутній погляд, погляд людей, які уникли смерти. Шукаю погляд Оділона, і серце сильно калатає в грудях, тому що я його не бачу. Поквапливо пробігаю траншеєю до землянки. «Оділоне! Оділоне!» Люди дивляться на мене, нічого не розуміючи. Хіба вони знають, хто такий Оділон? Стількох не вистачає! Решту дня, поки продовжується бомбардування, всупереч будь-якій логіці я сподіваюся, що нарешті побачу над бруствером його безтурботне дитяче обличчя, його усмішку. Ввечері офіцер робить перекличку, ставить хрестики поруч з прізвищами відсутніх. Скількох не стало серед наших? Двадцяти, тридцяти? Певно, більше. Спершись на насип, я палю і п’ю гірку каву, дивлячись у таке прекрасне нічне небо.

Протягом кількох днів точилися розмови, що нас розбили під Тьєпвалем, так само як під Овіле і під Бомон-Амелем. Кажуть, що Жофр, головнокомандувач французькими військами, наказав Хейґу будь-якою ціною взяти Тьєпваль і що Хейґ відмовився посилати свої війська на нове бойовисько. Невже ми програли у цій війні?

Усі мовчать. Кожен швидко мовчки їсть, п’є свою теплу каву, палить, не дивлячись на сусіда. Тому що ті, які не повернулися, присоромили живих, вони турбують їх. Іноді, дрімаючи, я думаю про Оділона, як про живого і, коли просинаюся, очима починаю шукати його. Можливо, він поранений у шпиталі в Альбері чи його відіслали до Англії? Але в глибині душі я знаю, що він упав обличчям у багнюку на полі, попри це яскраве сонце над темною рискою пагорбів, до яких ми так і не змогли дістатися.

Тепер усе змінилося. Наш дивізіон, що втратив кожного десятого під час атаки на Тьєпваль, увійшов до складу 12-го і 15-го Корпусів, що були розташовані на півдні і на півночі від Альбера. Ми билися під командуванням Роулінсона, роблячи блискавичні вилазки в тил ворога. Щоночі колони легкої піхоти пересувалися з траншеї в траншею, безшумно плазуючи розкислими полями. Ми проривалися в тил ворога і, якби не чарівні зоряні ночі, я б не знав, що щоночі ми просувалися все далі на південь. Тільки досвід, отриманий на Зеті, та ночі в Англійській затоці дозволили мені зрозуміти це.

Удосвіта гармати починають артобстріл, перед нами горять ліси, села, пагорби. Затим, як розвиднюється, людей підіймають в атаку, вони займають позиції в гарматних вибоїнах, стріляють з гвинтівок по ворожій лінії оборони. Через мить лунає сиґнал відступу, і всі, живі й неушкоджені, повертаються на вихідні позиції. Чотирнадцятого липня після атаки, вперше, долаючи ями від вибухів, вступає у дію англійська кіннота. Разом з Австралійським корпусом ми займаємо Позьєр, від якого залишилася лише купа руїн.

День за днем минає літо. Ми спимо там, куди нас закине атака, казна-де, прямо на землі, заховавшись від вечірньої роси, загорнувшись у шматок намету. Більше не можемо думати про смерть. Щоночі, під зорями один за одним вервечкою ми просуваємося вперед серед пагорбів. Інколи спалахує ракета, чути клацання випадкових пострілів. Ночі теплі й порожні, без комарів і тварин.

На початку вересня ми об’єднуємося з П’ятою армією генерала Ґоу і разом з тими підрозділами, які залишилися під командуванням Роулінсона, рухаємося далі на південь, до Ґіймона. Вночі ми підіймаємося вздовж залізничної колії на південний схід у напрямку до лісів. Вони оточують нас, темні, загрозливі: позаду нас ліси села Трон, на півдні — ліси села Льоз, прямо перед нами — Березовий гай. Люди чекають у нічній тиші, не сплять. Гадаю, жоден з нас не в змозі втриматися, аби не подумати про те, що тут було раніше, до війни, про цю красу, ці безтурботні березові гаї, тишу яких зрідка потривожить сич, де шепочуть струмки і стрибають зайчики. В лісах, куди після танців приходять закохані, трава ще тепла від денного світла, трава, на якій зі сміхом качалися переплетені тіла. Вечірньої години, коли над селами здіймаються блакитні дими, ліси такі мирні, а на стежках видніються постаті казкових бабусь, що збирають хмиз. Жоден з нас не спить, широко розплющеними очима ми вдивляємося в ніч — можливо нашу останню? Наші вуха уважно прислухаються, тіла намагаються вловити найменший порух, найнезначнішу ознаку життя, яке наче зникло. Майже з болісним острахом чекаємо миті, коли за нами перші залпи гармат сімдесят п’ятого калібру почнуть рвати ніч, аби ураганом вогню накрити високі дерева, випатрушити землю, прокласти жахливу дорогу для атаки.

Перед світанком починається дощ. Дрібна прохолодна мжичка просякає одяг, намочує обличчя, викликає дрижаки. Тоді, майже без артпідготовки, люди, трьома хвилями, кидаються в атаку в напрямку тих трьох лісів. Позаду нас з боку Анкру неймовірне світло освітлює ніч — то Четверта армія виконує відволікаючі дії. А ми ведемо мовчазний бій, запеклий, часто врукопашну. Одна за одною над траншеями проходять хвилі піхоти, захоплюють ручні кулемети, переслідують ворога до самого лісу. Я чую зовсім близькі постріли, у березовому лісі. Лежачи на мокрій землі, ми стріляємо навмання, в напрямку узлісся. Над деревами безшумно спалахують освітлювальні ракети, розсипаються дощем леліток. Коли я біжу до лісу, то спотикаюся об якусь перешкоду — то труп німця, що витягнувся на траві. Він ще тримає в руці свій «маузер», але його каска вже відкотилася на кілька кроків. Лунають голоси офіцерів: «Припинити вогонь!» Ліс — наш. Повсюди у сірому ранковому світлі бачу на траві трупи німців, що мокнуть під дрібним дощем. Всюди лежать також мертві коні, а над полями вже чути сумне каркання ворон. Незважаючи на втому, люди сміються, співають. Наш офіцер, червоний молодцюватий англієць, намагається пояснити мені: «Ці мерзотники не чекали нас так швидко!..» Але я відвертаюся, чую, як він повторює це речення комусь іншому. Я відчуваю величезну втому, від якої мене хитає і нудить. Люди розташовуються на узліссі в колишньому німецькому таборі. Усе було готове перед їхнім підйомом, здається, кава ще гаряча. Канадійці з реготом п’ють її. Я вкладаюся під високим деревом, і, спершись головою на прохолодну кору, засинаю у прекрасному світанковому світлі.

Настають затяжні зимові дощі. Води Сомми й Анкру заливають береги. Ми стаємо заручниками затоплених траншей, сидимо в багнюці, зіщулившись під випадковою покрівлею. Ми вже забули про піднесення тих боїв, що привели нас сюди. Ми зайняли Ґіймон, ферму Фальфемон, Жинші і п’ятнадцятого вересня вдень Морваль, Ґедекур, Лебеф, відкинули німців на їхні попередні позиції на висотах у Бапомі,