Віктор Суворов - Оповіді визволителя

якийсь пройдисвіт, минувши охорону, вдерся в Букінгемський палац. Страшно сказати, в чиї покої. У Парижі якийсь дядько на маленькому літачку пролетів під Тріумфальною аркою.

Цей текст я сів писати 23 вересня 2014 року. Ось, наприклад, що сталося минулого тижня.

16 вересня 2014 року президент США Барак Обама відвідав медичний центр в Атланті. Разом з ним в ліфті виявився сторонній, який знімав президента США на мобільний телефон. Охоронці натякнули нахабі: пофотографував, і вистачить. Нахаба на переконливу пораду припинити зйомку не реагував.

І тоді охорона вирішила поцікавитися, а хто він такий, цей нахрапистий дядько? Відтерли до стінки, розібралися. Виявилося, у мужика три судимості за розбійні напади, в кишені — пістолет. Хотів би я подивитися на стороннього, нехай навіть без пістолета і судимостей, який спробував би увійти до ліфта разом з найдрібнішим членом Політбюро Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу!

Через три дні, 19 вересня 2014 року, якийсь Омар Гонзалес, озброєний, як сказано в обвинуваченні, «смертоносною зброєю», перескочив через огорожу Білого дому, розштовхав охорону і проник до Східної зали, в якій президент США зазвичай робить офіційні заяви. З президентом США Гонзалес розминувся на кілька хвилин.

Такі новини на перші сторінки газет не потрапляють. Це звичайна буденна хроніка. Все це — новини для останніх сторінок. Два ці приклади навів тільки тому, що вони сталися в той самий час, коли я працював над новим виданням цієї книги. Коли б я писав ці рядки роком раніше, то знайшов би інші приклади, настільки ж вражаючі.

Ні в Америці, ні в Британії, ні у Франції, ні в інших країнах на такі дрібниці уваги не звертають. Чому ж преса Радянського Союзу впала в істерику через якийсь літачок, який не загрожував ні безпеці країни, ні життю наших обожнюваних вождів?

Так ось: сенсація полягала не в тому, що літачок приземлився, а в тому, що радянська преса завила.

Наближалася 70-я річниця захоплення влади комуністами. За всі ці 70 років газети та журнали жодного разу не обзивали збройні сили країни нінащо непридатними. Правда, в 1956 році Микита Хрущов на закритому засіданні XX з’їзду КПРС повідав про неготовність до війни, однак зроблене це було на закритому засіданні і через 15 років після того, що сталося. І цілив Хрущов зовсім не в Радянську Армію, а особисто в товариша Сталіна.

А тут прилетів літачок, і раптом всі радянські газети немов з ланцюга зірвалися. Кому ж ці газети належали? Правильно: державі. Тобто уряду, який цією державою заправляв. Точніше, товаришам з Політбюро, які діяльність уряду направляли та контролювали.

Ще точніше — Генеральному секретареві Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу товаришу Горбачову Михайлу Сергійовичу. І повідомляли всі ці «Ізвєстія» та «Правди», «Труди» і «Огоньки» тільки те, що товариш Горбачов та інші товариші їм пропонували повідомляти. Крок вбік вважався втечею: конвой стріляв без попередження.

Але, можливо, в 1987 році в Політбюро гору взяли правдолюби, які вирішили говорити одну тільки правду, повну правду і нічого, крім правди?

Аж ніяк.

3

За 13 місяців до польоту Руста, 26 квітня 1986 року, о 1 годині 23 хвилини в Чорнобилі бабахнув реактор. У Політбюро сиділи все ті ж правдолюбні товариші. Однак тоді вони не поспішали сповістити підвідомчий народ і все прогресивне людство про найстрашнішу ядерну катастрофи у всій світовій історії. Вожді мовчали.

Про катастрофу світ міг би й не дізнатися, як не дізнався він свого часу про атомну катастрофу на комбінаті «Маяк» 27 вересня 1957 року. Про аварію на «Маяку» світ дізнався тільки через три з половиною десятка років і тільки тому, що Радянський Союз розвалився і розсипався, оголивши деякі свої таємниці. Так було б і з Чорнобилем, та на атомній електростанції в Швеції чомусь завили сирени, які сигналізують про потужний витік радіації. Кинулися шведи на своїх реакторах витік шукати, проте нічого не знайшли. Глянули навкруги, сусідів питанням спантеличили: чи не від вас принесло? І ось тільки після цього 28 квітня о 21:00 прозвучало повідомлення ТАРС. Ось його повний текст:

На Чорнобильській атомній електростанції стався нещасний випадок. Один з реакторів отримав пошкодження. Вживаються заходи з метою усунення наслідків інциденту. Постраждалим надана допомога. Створено урядову комісію для розслідування того, що сталося.

Звернемо увагу на наступні моменти.

Перший: у повідомленні ТАСС не названа дата події. Інакше виникло б питання: а що це ви, дорогі товариші, майже три доби сором’язливо мовчали?

Другий: в повідомленні нічого не говориться про загиблих.

Третій: автори цього повідомлення забули згадати про евакуацію тисяч жителів міста Прип’ять і навколишніх населених пунктів. Відсутність згадок про евакуацію створювала у слухачів абсолютно хибне враження про те, що трапилося. Немає евакуації — значить, нічого серйозного.

Четвертий: було сказано, що постраждалим надана допомога. Сказано це в минулому часі — допомога вже надана. Тобто: все найгірше позаду, нема про що більше турбуватися.

П’ятий момент: один з реакторів отримав пошкодження... Та там ніякого реактора не залишилося! І всю будова рознесло. І всі інші реактори доведеться глушити. І місце це прокляте залишати назавжди. І 200 тисяч квадратних кілометрів території загиджені радіоактивною гидотою на століття.

4

І ось через рік після вибуху реактора в Чорнобилі біля Червоної площі приземлився літачок. Ніхто не загинув. Ніяких необоротних наслідків для природи. Ніяких матеріальних втрат. А найправдолюбніша радянська преса завила.

Руст приземлився о 19 годині 10 хвилин. Навряд чи поруч в той момент виявився іноземний кореспондент. А коли б і виявився, то на його замітку звернули б уваги не більше, ніж на повідомлення про озброєного пройдисвіта поруч з президентом США або про непроханого гостя в покоях Букінгемського палацу. Сенсацією ця подія стала на сторінках радянських газет, на екранах радянських телевізорів. Наші редактори і журналісти, такі сором’язливі, коли мова йшла про найстрашнішу ядерну катастрофу XX століття, раптом разом осміліли, раптом разом кинулися копати і ганити Радянську Армію.

Не дрімали й вожді. На третій день після приземлення закордонного гостя Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу товариш Горбачов Михайло Сергійович підписав рішення Політбюро про усунення Героя Радянського Союзу Маршала Радянського Союзу Соколова Сергія Леонідовича з посади міністра оборони СРСР. Тим же рішенням двічі Герой Радянського Союзу головний маршал авіації Колдунов Олександр Іванович був знятий з посади Головнокомандувача військами ППО СРСР. Лавами Радянської Армії покотилася каламутна хвиля усунень від обов’язків і знижень в званнях і посадах командирів усіх рангів, від найвищих до найнижчих.