Джордж Мартін - Учта для гайвороння

— Діти часто хворіють. Більшість помирає, батьки за ними плачуть — таке життя. Я запитаю мого пана, куди подіти цих вовків.

Аша вхопила носа жінки великим та вказівним пальцями і добряче вщипнула.

— Ти зробиш, як я кажу. А якщо помре ця дитина, ніхто не плакатиме гірше за тебе.

Тризубка заскиглила і пообіцяла коритися; тоді Аша відпустила її та пішла шукати дядька.

Добре було знову крокувати цими палатами. Аші завжди здавалося, що її рідний дім — саме тут, у Десятивеж’ї, не на Пайку. «Це ж не замок, а десять замків — наче хтось узяв і сплюснув їх разом» — подумала вона, коли побачила його уперше. Їй пригадалася засапана біганина вгору і вниз сходами, переходами та накритними мостами, риболовля з Довгокамінного Пришибу, дні та ночі у книжковій скарбниці її дядька. Замок — найновіший на островах — вимурував дід його діда. Князь Теомор Харло втратив трьох синів у колисці й поклав вину на затоплені підвали, вогкі камені та ядучу салітру стародавнього Харло-Дому. Десятивеж’я мало більше повітря, зручніші вигоди, краще розташування… але князь Теомор був людиною перемінливою, про що могла б свідчити будь-яка з його дружин. Він їх мав шість — геть різних, як десять веж його замку.

Книжкова Вежа була найтовща з десяти, восьмикутна у перерізі, викладена з великих брил тесаного каміння. Сходи були вбудовані у товщу стін. Аша видерлася ними швидко аж на п’ятий поверх, де читав її дядько. «А наче є місце, де він не читав.» Князя Родріка рідко хтось бачив без книжки у руках — у нужнику, на чардаку його «Морської пісні», під час прийомів у замку. Аша часто бачила, як він читає просто на своєму княжому престолі під срібними косами. Він вислуховував усі скарги та прохання, принесені перед його очі, проказував вирок… і встигав прочитати ще трохи, поки сотник варти приводив наступного шукача княжого суду і милості.

Аша знайшла дядька зігнутим над столом коло вікна у оточенні сувоїв пергамену, які, вірогідно, походили ще зі старої Валірїї до Лиха, і важких книжок у шкіряних палітурках з застібками старого спижу та заліза. Обабіч його місця у візерунчастих залізних свічниках горіли воскові свічки завтовшки та завдовжки у чоловічу руку. Сам князь Родрік Харло був не гладкий і не худий, не високий і не дрібний, не вродливий і не потворний. Волосся він мав брунатне, очі до нього карі, але коротка ошатна борідка вже змінила колір на сивий. Загалом він був людиною пересічною серед рівних собі, вирізняючись хіба що пристрасною любов’ю до писаного слова, яку багато залізняків вважали збоченою та негідною чоловіка.

— Дядьо. — Вона зачинила двері позаду себе. — Що то за нагальна читанка змусила вас кинути гостей на самоті?

— «Книга загублених книг» архімаестра Марвина. — Він підняв погляд від сторінки і роздивився небогу. — Гото привіз мені зі Старограду один примірник. Має-бо дочку, яку хоче видати за мене заміж.

Князь Родрік постукав по книзі довгим нігтем.

— Осьде, бачиш? Марвин пише, що знайшов три сторінки «Знаків та призвістків» — видінь майбутнього, записаних юною донькою Аенара Таргарієна перед тим, як Валірію спіткало Лихо. А чи Ланя знає, що ти тут?

— Ще ні. — «Ланя» — то було його лагідне ім’я для її матері. Тільки сам Читайло кликав її так. — Хай відпочиває.

Аша зсунула з ослона стос книжок і всілася.

— Тризубка, схоже, втратила ще два зуби. Чи не кличете ви її тепер Однозубкою?

— Я її ніяк не кличу — що рідше з’являється, то менше мене лякає. Котра зараз година? — Князь Родрік визирнув у вікно на море, освітлене місяцем. — Отак швидко стемніло? Я й не помітив. Ти спізнилася. Ми на тебе чекали ще кілька днів тому.

— Вітри були проти нас, та й про бранців мусила подбати. Дружину і дітей Робета Гловера. Молодше ще під цицькою, а в пані Гловер молоко дорогою висохло. Пристали «Чорним вітром» до Каменястого Берега, і я вислала людей на розшуки годувальниці. А вони мені козу привели! Дівчинці зле з козячого молока. Чи є у селищі мати, яка годує грудьми? Що не кажи, а Жбир-у-Пущі неабияк важливий для моїх задумів.

— То міняй свої задуми. Бо ти спізнилася.

— Спізнилася і зголоднілася. — Вона простягла довгі ноги під столом і погортала сторінки найближчої книжки: розвідки якогось септона про війну Маегора Лютого проти Бідолах. — Та ще й спрагу нагуляла. Якби мені, дядьо, ріг пива…

Князь Родрік закопилив губи.

— Ти ж знаєш: ані наїдків, ані питва я в книгозбірні не дозволяю. Не можна-бо…

— …зашкодити книжкам, так-так.

Аша гучно зареготала. Дядько насупився.

— От любиш ти мене сердити, і то навмисне.

— Облиште докори, дядечку! Я ще не стрічала чоловіка, котрого б не розлютила — ви б уже мали пам’ятати. Годі про мене. Як ви ся маєте?

Князь Родрік здвигнув плечима.

— Та нівроку, здоровий. Очі лишень слабшають. Надіслав до Миру по скельця, щоб читати.

— А тітонька як ся має?

Дядько зітхнув.

— Ті сім років, на які вона за мене старша, нікуди не поділися. Так само, як її переконання, що Десятивеж’я має належати їй. За довгі роки Гвинеса стала трохи поступливішою, та не в усьому. Побивається за своїм чоловіком так само, як у день його смерті, хоча вже не пригадає, як того звали.

— А чи й знала коли? Сумніваюся. — Аша захряснула септонову книгу з лунким гупанням. — То мого батька вбили?

— Так вважає твоя мати.

«Бували часи, коли б вона сама радо його вбила» — майнула думка.

— А що вважає мій дядьо?

— Балон впав з розірваного мотузяного мосту і забився на смерть. Здіймалася буря, міст хилитався і крутився під вітром. — Родрік знову здвигнув плечима. — Принаймні так розказують. Твоїй матері надіслав крука маестер Вендамир.

Аша витягла ножа з піхов і заходилася вичищувати бруд з-під нігтів.

— Три роки Вороняче Око швендяв світами, але варто було батькові загинути — і того самого дня він тут.

— Кажуть, наступного дня. Коли Балон загинув, «Тиша» йшла далеко в морі… принаймні, так розповідають. Все ж я погоджуся, що повернення Еурона занадто… своєчасне, скажімо так.

— Я кажу не так. — Аша увігнала вістря ножа у стільницю. — Де мої кораблі? Я нарахувала з сорок лодій коло