Джордж Мартін - Учта для гайвороння

і далеких родичів. Кожен пан вивісив свого прапора позаду лав, на яких сиділи його люди. «Замало їх, — подумала Аша Грейджой, видивляючись з галереї, — ой, замало.» Лави порожніли мало не на три чверті.

Те саме сказав і К’ярл Дівчисько, коли вони наближалися з моря на «Чорному вітрі». Він порахував лодії, витягнуті на берег коло замку її дядька, і вуста його стиснулися.

— Вони не прийшли, — зауважив він, — а хто прийшов, тих не досить.

Він мав рацію, але Аша не могла з ним погодитися вголос там, де чули жеглярі. У їхній відданості вона не сумнівалася, та навіть залізяни вагатимуться віддати свої життя за справу, без надії програну ще заздалегідь.

«Невже у мене так мало друзів?» Серед прапорів вона бачила срібних рибок Ботликів, голе кам’яне дерево Голодрівів, чорного кита Вольмарків, зашморги Мравів. Решта несла на собі коси Харлів. Боремунд помістив свою на світло-блакитне поле, Гото оточив свою облямівкою з фортечних зубців, а Лицар з’єднав у чвертях з пишним павичем дому своєї матері. Навіть Сігфрид Срібночолий зобразив на прапорі дві коси у супротилежжі на поділеному навскіс полі. Але тільки сам князь Харло міг показувати срібну косу на простому, чорному, як ніч, полі прапора, що віяв за вітром від початку часів: Родрік на прізвисько Читайло, господар на Десятивеж’ї, князь острова Харло, пан Харло з панства Харло… і улюблений дядько Аші.

Панське крісло князя Родріка було вільне. Дві коси куваного срібла перетиналися над ним — такі велетенські, що й велетень не змахнув би — але під ними виднілися тільки порожні подушки. Аша не здивувалася — адже бенкет давно скінчився, лише брудні тарелі та кістки розкидані були столами, поставленими на кобильниці. Нечисленні гості вже не їли, тільки пили з кухлів — а дядько Родрік ніколи не мав схильності до товариства лайливих та дратівливих пияків.

Вона обернулася до Тризубки — неймовірно старої бабці, що служила управителькою при дядькові з прадавніх часів, коли ще звалася Дванадцятизубкою.

— Мій дядько сидить з книжками?

— А де ж панові ще бути?

Управителька була така стара, що один септон якось сказав: мабуть, вона саму Старицю в колисці колихала. За тих часів Святу Віру ще терпіли на островах; князь Родрік тримав у Десятивеж’ї септонів, хоч і не заради спасіння душі, а заради догляду за книжками.

— З книжками і з Ботликом. Ботлик теж там.

Прапор Ботликів висів у палаті — зграя сріблястих рибок на блідому зеленому полі — хоча Аша не бачила його «Стрімкий плавець» серед інших лодій.

— Я чула, дядько Вороняче Око наказав потопити старого Савейна Ботлика.

— Тутечки зараз молодий князь. Трістіфер Ботлик.

«Тріс?» А що сталося зі старшим сином Савейна, Гареном? «Та скоро дізнаюся, нікуди не дінуся. Ой, незграбно вийде.» Аша не бачила Тріса Ботлика, відколи… та ні, краще не згадувати.

— А де моя паніматка?

— У ліжку, — відповіла Тризубка, — у Вдовиній Вежі.

«А й справді, де ж іще?» Вдовиця, на честь якої названо було вежу — то була її власна тітка. Пані Гвинеса приїхала додому оплакати чоловіка, який загинув коло Файного острова під час першого повстання Балона Грейджоя.

— Я залишуся, доки не минеться моє горе, — казала вона своєму братові, як переповідали люди, — хоча за правом Десятивеж’я мало бути моє, бо я ж на сім років за тебе старша.

Відтоді минули довгі роки, але вдовиця жила собі та й жила, носила жалобу, плакала за чоловіком і бурмотіла час від часу, що замок має належати їй. «А тепер князь Родрік має під своїм дахом іще одну напівбожевільну сестру, — подумала Аша. — Не диво, що він шукає розради серед своїх книжок.»

Ще й досі було важко повірити, що слабка та хвора пані Аланіс пережила свого чоловіка князя Балона, такого суворого та міцного. Аша пливла на війну з важким серцем, побоюючись, щоб мати не померла до її повернення. Жодного разу їй не спало на думку, що натомість може загинути її батько. «Потоплий Бог жорстоко жартує з нами усіма. І все ж люди ще жорстокіші.» Раптова буря і обірвана мотузка кинули Балона Грейджоя у обійми смерті. «Принаймні так розповідають.»

Востаннє Аша бачила свою матір, коли спинялася у Десятивеж’ї узяти свіжої води дорогою на північ, до Жбиру-в-Пущі. Аланіс Харло ніколи не належала до тих красунь, яких вихваляють співці, але донька любила її суворе сильне обличчя та сміхотливі очі. Останнього разу, проте, Аша знайшла пані Аланіс нерухомою на лаві коло вікна під купою хутра, з непорушним поглядом кудись за море. «Це моя мати чи її примара?» — згадала вона свою думку, коли цілувала матір у щоку.

Шкіра матері була тонка, наче сухий пергамен, довге волосся геть побіліло. Голова ще трималася на шиї рівно та погордливо, але очі затуманило мороком, а губи трусилися, коли вона питала про Теона.

— Ти привела мого маленького хлопчика? — питала мати.

Коли Теона забирали до Зимосічі заручником, йому було десять років. Скидалося на те, що пані Аланіс повік запам’ятала його десятирічним.

— Теон не зміг приїхати, — мусила відповісти Аша. — Батько надіслали його плюндрувати Каменястий Берег.

Пані Аланіс не знайшлася, що сказати, лише повільно кивнула, та по очах добре було видно, як глибоко її поранили доньчині слова.

«І тепер я маю розказати їй, що Теон мертвий, і ввігнати в серце ще один ніж.» Там уже стирчали два ножі, на яких було написано «Родрік» та «Марон», і безліч ночей вони жорстоко оберталися у її кривавих ранах. «Піду до неї назавтра» — присяглася собі Аша. Подорож була довга та втомна; неможливо було іти до матері, не перепочивши.

— Маю розмову до князя Родріка, — мовила вона до Тризубки. — Подбай про моїх жеглярів, коли розвантажать «Чорний вітер». Вони приведуть бранців, а тим потрібні будуть теплі постелі та гаряча їжа.

— У кухні є холодна телятина. А у великому кам’яному слоїку — гірчиця з самого Старограду.

Від згадки про гірчицю стара блаженно всміхнулася. З ясен у неї витикався самотній брунатний зуб.

— Ні, так не годиться. Ми подолали важкий шлях. Я хочу, щоб вони зігріли животи чимось гарячим. — Аша заклала великого пальця за паса з нютами, який оперезував їй стегна. — Пані Гловер та її дітям не має бракувати ані дров, ані тепла. Осели її у вежі, не в підземеллі.