Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

крихта правди прослизнула за цим «чесно».

— Що ви там робили?

— Нічого.

— Рубо, у мене в камері сіяч. Якщо хочеш, я закрию тебе з ним, заплющу очі і закінчимо з тим. За півгодини ти помреш.

— Що ж, ми нашугали одного хлопця.

— Навіщо?

— Складно пояснювати. Нам заплатили, аби цей тип розповів дещо, ось і все. Він щось у когось поцупив і мав повернути. Ми його нашугали, така була угода.

— Угода?

— Ага, нас найняли. Підробіток.

— І де ж ви його «нашугали»?

— В одному спортзалі. Нам дали адресу, прізвище типа і назву бару, де ми мали зустрітися. До того ми одне одного не знали.

— Зовсім?

— Так. Нас було семеро, і ми не були знайомими. Він знайшов нас поодинці. Хитрюга.

— Де він вас знайшов? — Рубо знизав плечима.

— Там, де можна знайти типів, які не проти нашугати інших за бабоси. Нічого унікального. Мене відкопали в купі лайна на вулиці Сан-Дені. Чесне слово, я вже давно нічого такого не роблю. Чесне слово, комісаре.

— Хто тебе найняв?

— Не знаю, все було написано. Одна дівка мені принесла листа. Папір здавався дорогим, чистим. Я і довірився.

— Від кого?

— Чесне слово, я так ніколи й не дізнався, хто нас найняв. Той шеф надто хитрий. Переховувався, аби ми не захотіли ще.

— Отже, ви зібралися всі семеро і схопили жертву.

— Так.

— Коли це було?

— У четвер, сімнадцятого березня.

— Ви притягнули його у цей спортзал. І щодалі?

— Чорт забирай, я ж сказав, — відповів Рубо, смикаючись на стільці. — Ми його нашугали.

— Ефективно? Він вибовкав те, що мав вибовкати?

— Так. Він зателефонував і передав усю інформацію.

— Про що йшла мова? Бабло? Наркота?

— Я нічого не зрозумів, чесно. Шеф виявився задоволеним, бо ми про нього більше нічого не чули.

— Добре заплатили?

— Так.

— Отже, нашугали? І хлопець усе вибовкав? Тобто катували?

— Нашугали.

— І ваша жертва розплачується з вами вісім років по тому?

— Гадаю, так.

— За те, що нашугали? Ти знущаєшся з мене, Рубо. Тому повернешся до себе.

— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.

—«Вони»?

Рубо знову закусив губу.

— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.

— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.

— Дівчину також нашугали?

— Трохи. Клянуся, це був не я!

— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.

— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.

— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?

— Ну, з того, що вони робили.

— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.

Рубо гучно вдихнув.

— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...

— Член, — підказав Адамберґ.

Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.

— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.

— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?

— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.

— Поштрикали?

— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.

— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.

— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.

— Тобі досі смішно?

Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.

— Дівчина? — повторив Адамберґ.

— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.

— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.

— Я не торкався до неї.

— А шостий? Він нічого не зробив?

— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.

— Що вона робила?

— Це вона поливала його бензином. Так реготала.

— Не сумніваюся.

— Так, — сказав Рубо.

— А потім?

— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.

— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.

— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.

— До цього тижня?

— Так.

— Коли впізнав жертв.

— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.

— Ти одразу все збагнув?

— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.

— Що він повернувся?

— Так.

— А знаєш, чому він так довго чекав?

— Ні, не знаю.

— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.

Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.

— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.

— Бо це не він, —