Чарльз Мартін - Гора між нами

мені випаде полюванням здобувати собі харч, щоб вибратися з дикої місцевості. Я читав про випадки, коли люди виживали і в набагато гірших умовах. Але наші умови ніяк не хочуть покращуватися. Ми тут наче в льодяному пеклі. Я гадки не маю, що мені робити. І я боюся, що, якщо не придумаю нічого, дівчина отам біля каміна помре повільною смертю.

Ось. Усе. Сказав. Я це сказав. Я боюся відповідальності. А як тут не боятися? Вона мала б бути вже на роботі, свіжа та засмагла після медового місяця. Мала б розгрібати е-мейли та повідомлення з вітаннями, квапилася б закінчити якісь свої справи. Світилася б щастям, як і будь-яка щойно пошлюблена дружина. Натомість вона лежить бозна-де з йолопом, який не годен і двох слів докупи зліпити та морить її голодом.

Я нічого не можу їй запропонувати. І тобі теж. Це ви, ви обидві винні в тому, що я говорю сам до себе. Що взагалі не так з вами, жінками? Хіба не може бути так, що в чоловіка просто немає відповіді? Невже не можна нам не знати, що буде далі та що треба робити? Хіба не можна нам бути неспроможними, розбитими й розчарованими? Невже нам не можна не знати, як розв’язати проблему чи як допомогти?

Одначе ти це все і так знала. Я не кажу тобі нічого нового.

Вибач, що накричав на тебе. Зараз. І тоді теж.

Мабуть, вона мала рацію — мені треба було сказати це. Зняти цей камінь із грудей. Але я їй цього не скажу. Хоча вона і так знає. Знає — бо сама ж мене сюди й відправила. Вона нестерпна — так само, як і ти. Ви, мабуть, з одного тіста книш.

Ну добре-добре, я чую. Я скажу їй. Так-так, я знаю. Вона лежить там зі зламаною ногою та цілком залежить від незнайомця. Хоча не такий я вже й незнайомець тепер. Я вже три тижні допомагаю їй ходити в туалет. Навіть тут, у будинку хтось має притримувати їй ногу. І їй це подобається не більше за мене, але їй ніяк не можна навантажувати пошкоджену ногу. Спробуй-но присісти на одній нозі! Я пробував — не так вже й легко. Так що ми вже, можна сказати, зблизилися.

Так, я дивився на неї. І ні, це не те, що ти думаєш. Ти знаєш, про що я. Так, вона дуже приваблива. Дійсно. Вона неймовірна. Вона виходить заміж, і я щосили намагаюся доправити її до її нареченого. Не знаю, любить вона його чи ні. Іноді здається, що кохає… А іноді — що зовсім ні.

Утім, я не збираюся говорити про це з тобою.

У неї ноги як у тебе, але вона… більша. Не знаю, який у неї розмір — я не дивлюся на наліпки на бюстгальтерах. Звісно ж, я їх бачив — мені довелося зняти з неї бюстгальтер після аварії.

Ні, мені не важко. Бо я… я сумую за тобою.

Я її лікар, так що все нормально. Ну, може, трошечки важко. Ось. Ти ж хотіла, щоб я був чесний. Тож ось. Тримай. Так, мені важко. Почуття гумору в неї просто… унікальне. Воно підтримує в мені сили. Я черпаю з нього. Це сила — така, як у тобі. Вона йде десь із глибин душі. Так що вона міцний горішок. Гадаю, вона виживе, якщо тільки я не заморю її голодом.

Не знаю. Я не думав, що ми зможемо протриматися так довго. Але протрималися. Чи може все ще погіршати? Може. Це взагалі не найстрашніше, що може статися. Найстрашніше — це не мати поруч тебе. Це разів у десять важче, ніж вештатися тут цими горами.

Мені вже час спати.

Ні, я не знаю, що робити з отим «нелегко». І ні, цього я їй точно не казатиму. У жодному разі. Годі. Ні, навіть і не подумаю. Ні-ні-ні, я тебе не слухаю.

Ну добре, може, скажу. Скажу, що мені важкувато. Згодиться?

Ні, я не знаю. Не знаю як. У мене ніколи не було проблем із чесністю. З егоїзмом — були, так. Проте не з чесністю. Але ти це й так знаєш.

І я скажу, що я перепросив.

Що мені шкода за те, що я тоді на тебе нагримав. І зараз теж.

Розділ сороковий

Наступного дня я прокинувся рано та пішов ставити сильця. Повернувся я майже по обіді, але все закінчив. Тепер у мене було чотирнадцять пасток навколо озера — деякі біля води, а інші в лісі неподалік. Усі їх я перевірятиму по дорозі до моєї засідки на лося.

Туди я вирушив після обіду та години три просидів марно. Аж раптом на лід озера нарешті вийшла лосиця зі своїм лосеням. Мале пробіглося кригою по коліно у снігу, а потім вони обоє сховались у деревах та почали їсти. Лосенятко вже було досить доросле, тож не залежало від материнського молока. Зазвичай тварини народжують після суворих зим, тому цей, мабуть, народився торік десь у травні-червні. Значить йому приблизно вісім місяців. Лосиця була просто велетенська: понад два метри заввишки та вагою з півтони. Ми з Ешлі рік голоду не знали б, якби я примудрився її вполювати. Але рік нам ні до чого. Якщо я вб’ю маля — лосиця виживе та народить ще. А якщо