Чарльз Мартін - Гора між нами

поряд з якою пролягав ланцюжок слідів. Вона стояла метрів за тридцять далі за вітром від того місця, де лосі харчувалися. Свою схованку під деревом я додатково прикрив гілками, що зрізав з іншого дерева, а зі снігу намостив щось подібне до стінки, яка затуляла б мене від вітру — та від очей тварин. Коло стовбура осики було кілька великих каменів, один з яких згодився мені за стілець. У сніговій стіні я зробив невеличке «вікно», приготував стрілу, заліз по груди у спальник і почав чекати. Десь в обід я підстрелив кролика, якого притягнув до себе в «лігво» та прикопав у сніг. Більше нікого не з’явилося, тому я задрімав та прокинувся надвечір. Упали сутінки, і коли зовсім змеркло, я рушив додому. Вертатися було не важко — ліворуч засніжене озеро, праворуч узлісся. Перше сильце було порожнє — його хтось збив. Я знов його поставив. Треба буде збільшити свої шанси. Тут як у лото: якщо хочеш виграти, грай на кількох картках одразу.

Удома я випатрав кроля й повісив над вогнем. Потім вимив руки та обличчя, і ми сіли вечеряти. Ешлі була напрочуд балакуча — помітно, як нудно їй тут протягом дня. А я ж стомився та на додачу мав кілька питань, які хотів обміркувати.

— Що, не готовий теревенити? — зрештою спитала вона.

Я доїв свою частину кролика й почав робити нові сильця.

— Вибач, я не надто добре вмію робити кілька справ одразу.

— Але ти ж працюєш у реанімації?

Я кивнув.

— Там же у людей буває багато травм одразу.

Я знов кивнув.

— Значить, у тебе все нормально з кількома справами одночасно.

— Ти що, пишеш статтю абощо?

Вона підняла брову, і цей її жест можна було зрозуміти як «давай, я чекаю».

Ліска Ґровера мала зелений колір, тому її зручно було ховати в гілках. Має спрацювати. Я приготував дванадцять однакових відрізків ліски десь два з половиною метри завдовжки та зав’язав на кінці кожного зашморг. Потім всівся на свій мішок, схрестивши ноги.

— Скажу тобі, що ми на роздоріжжі.

— Мені здавалося, що ми на роздоріжжі відтоді, як упав наш літак.

— Так, але тепер ситуація інакша.

— Яка саме?

— Треба вирішувати, лишаємося ми чи йдемо. Тут у нас є прихисток і тепло. Можливо, нас хтось знайде, але я не дуже на це розраховував би — гадаю, сюди раніше як через два-три місяці ніхто не прийде. Якщо ж ми підемо, то втратимо захист. Опріч того, ми не знаємо, як далеко нам треба йти. Якби ми могли зробити запаси їжі, то можна було б тут усе приготувати та взяти з собою — можливо, нам вистачило б на тиждень чи два. У нас нові сани й нові снігоступи, так що пересуватимемося ми швидше, але…

— Що «але»?

— Але лишається питання відстані. Ми не знаємо, скільки ще нам треба пройти. Може, тридцять кілометрів, а може, вісімдесят. Можливо, навіть більше. До того ж вже давно падає сніг — випало понад метр свіжого снігу. Тут можуть бути лавини, і…

— І що?

— А що, коли я виведу тебе звідси — а там станеться щось таке, що вб’є нас обох? Тут ми могли б протриматися.

— Так, ти дійсно у вкрай тяжкій ситуації.

— Я?

— Так, ти.

— Тут рішення ухвалюємо ми обоє.

— Переспімо з цим усім. А вранці скажеш мені, що ти вирішив, — всміхнулась Ешлі та відкинулася на спинку.

— Ти зовсім мене не слухаєш.

Замість відповіді вона притисла до себе Наполеона та вкрилася спальником. Вогонь кидав дивні спалахи, і я додав іще дров. Їх у нас було вдосталь.

— Скажеш, як будеш готовий розповісти, що тебе гризе, — почув я з-під мішка. Вона точно всміхалася.

— Я ж щойно сказав.

— Ні, не сказав. — Її рука вказала кудись на двері. — Може, піди погуляй зі своїм диктофоном? Коли повернешся — матимеш відповідь.

— Яка ж ти… причепа!

— Повір мені, я ще й не починала чіплятися. Іди-іди. Я тут на тебе почекаю.

Розділ тридцять дев’ятий

Ти маєш якийсь стосунок до цього? Не знаю, як ти це зробила, але я переконаний, що це ти посадила її до мене в літак. І я гадки не маю, про що їй ідеться. Хоча трохи, може, і маю. Утім, це ще не означає, що вона має рацію.

Може, у деякому сенсі вона й має рацію, звісно. Ну добре, вона має рацію. Усе. Вона права. А я знову тут із цим диктофоном, бо ніяк не можу сказати те, що думаю. Сподіваюся, ви обидві щасливі з цього.

І що мені тепер робити? Я взагалі не був на полюванні відтоді, як дідусь брав мене з собою. Ще в школі. Бувало, виїжджали кілька разів на птаха чи на оленя, але я ніколи не ставився до цього серйозно. Ми просто розважалися. Дідусь гадав, що йому слід було брати на полювання тата, коли той був малий, але він не брав, тому тато виріс покидьком. Через це він вирішив надолужити зі мною. Я був не проти, бо любив діда. А він любив мене. Ми добре спілкувалися, і в мене був додатковий привід забратися від батька на якийсь час. Ми жодного разу нікого не вбили, тому дорогою додому завжди зупинялись у «Ваффл Гауз». Чи у «Макдоналдсі». Чи у «Вендіз». Іноді у кафе з морепродуктами. Полювання було для нас суто приводом провести разом час, а не навчитися виживати. А тут, якщо я не влучу, чи якщо не побачу когось, чи якщо оте «хтось» побачить мене — ми помремо. Тут мій успіх має значення. Треба було мені дивитися більше передач про полювання. Чи про виживання. Як там того хлопця звуть? Беар Ґріллз[47], здається. А ще «Науку виживання». Не пам’ятаю, як його там звали. Думаю, у цих хлопців тут не було б жодних проблем. Вони сміялися б з мене, якби побачили, що я тут роблю.

Сідаючи в літак Ґровера, я і гадки не мав, що