Чарльз Мартін - Гора між нами

Вони паслися приблизно за сорок метрів від мене. Вітер жбурляв сніг мені в обличчя, і серце важко калатало в грудях. Лосиця підійшла ближче — між нами лишилося метрів вісімнадцять. Я вже збирався в неї поцілити. І, чесно кажучи, треба було так і зробити. Аж тут за нею наблизилось лосеня — підійшло на десять метрів до мене. Якщо наблизяться ще більше, то почують моє серцебиття.

Я повільно почав напинати тятиву. Лосиця підвела голову та прислухалася. Одним оком вона дивилася просто на мене. Хоча насправді на дерево, під яким я ховався. Вона відчула, що тут щось є — не знала тільки, що саме. Я прицілився в груди лосяті, наполовину видихнув, приготувався та спустив гачок.

Стріла важко увійшла лосяті в груди. Воно підстрибнуло, крутнулося навколо себе та чкурнуло повз мене через озеро. Мати побігла за ним — вона насторожено прислухалася до всього навколо.

Я спробував заспокоїтися та згадати, як саме увійшла стріла. Я цілився в серце — хотів, щоб лосеня померло швидко, — але не влучив. Стріла увійшла трохи праворуч, сантиметрів на десять, та, скоріш за все, пробила легеню. А це означає, що налякане маля буде тікати. Битися воно не могло, тому обрало другий з можливих варіантів. Воно все одно помре від втрати крові, але в такому стані може пробігти ще з півтора кілометра. А ось мати може битись — і вона битиметься за свого малюка, якщо буде треба. Зараз лося добіжить до лісу, десь сховається та буде чекати свою матір, аж поки не помре. А якщо я вийду зі своєї схованки й піду за ними, воно злякається та кинеться бігти далі. Отож я вирішив почекати.

За годину я приготував стрілу й рушив по кривавих слідах через озеро. Паскудний вийшов постріл. Лосеня пробігло все озеро та зникло між дерев. Я й далі йшов за ними, уважно прислухаючись, чи немає поруч розлюченої матері. Лосиці відчайдушно захищають свою малечу. І вони не тікають — вони б’ються.

Вітер розігнав хмари, і сніг ущух. Майже повний місяць добре освітлював усе навколо. Я взагалі давно не пам’ятаю такої світлої ночі. Моя тінь невідступно прямувала за мною. Панувала мертва тиша, яку порушували лише моє дихання та рипіння снігу під ногами.

Я шукав їх майже годину. Лосеня пробігло приблизно півтора кілометра від місця моєї засідки та почало видиратися на хребет, де, охлявши, скотилося вниз. Лосиця стояла над ним та намагалася «вмовити» його підвестися, штурхаючи носом. Але лосенятко вже не рухалося.

Лосиця почула мене й високо задерла голову і хвіст. Я заволав і потрусив над головою луком, щоб здаватися більшим, аніж я був насправді. Вона оглянула мене та відвернулася. Зір у лосей поганий — набагато гірший, аніж нюх. Я підійшов та спинився метрів за сорок від них з луком та стрілою напоготові. Я не хотів у неї стріляти, але, якщо вона атакуватиме, у мене не буде вибору. Від дерев далеко я не відходив, сподіваючись у разі потреби сховатися під гілками. Коли між нами лишилося метрів двадцять, їй урвався терпець і вона з неймовірною прудкістю кинулась на мене. Я чкурнув був до дерева, але перечепився через снігоступи, і вона вдарила мене головою та грудьми, жбурнувши на осику. Я загативсь об стовбур та з’їхав додолу, відтак скрутився калачиком і завмер. Тепер мене вже не було видно через гілки, але вона все одно відчувала мій запах. Роздратована, лосиця хропнула, потім низько заревла й тупнула копитом. Аж раптом уся насторожилася та прислухалася. Потім зробила обережний крок…

І тут з’явились вони. З-проміж дерев вище на пагорбі вистрибнули вісім вовків та кинулися шматувати лосеня. Лосиця, ані миті не завагавшись, атакувала їх. Дев’ять сильних тварин зчепились у клубок рогів, пазурів та зубів.

Я лежав під осикою й дивився. Мати важко розкидала вовків ногами та рогами — я чув хруст кісток, а хижаки злітали на п’ять метрів у повітря. Один з вовків примудрився вчепитись їй у спину, а інший — на шию, намагаючись прокусити трахею. Це її відвернуло, і ще два вовки вчепилися лосиці в живіт. Два інші й досі рвали лося, а ще двоє вже нерухомо лежали на снігу. Не звертаючи уваги на власний біль, лосиця важкими ударами копит скинула тих двох, що шматували малого — вони хутряними м’ячами злетіли в повітря. Потім заходилася скажено брикатись, і в повітрі негайно з’явилися краплі вовчої крові та вовчі зуби. За кілька секунд уцілілі вовки вже тікали. Метрів за п’ятдесят-шістдесят вони спинились обміркувати план дій. Закривавлена лосиця важко дихала, штурхаючи носом малого. Кожні кілька хвилин вона знов і знов видавала той низький рев. Я, і досі під деревом, загорнувся в спальник та сперся на стовбур.

Вовки кружляли навколо ще з годину, наостанок знову спробували атакувати — але невдало, — після чого втекли. Їхнє виття було ще довго чути десь далеко за кряжем. Лосиця ще кілька годин стояла над лосеням, затуляючи його від снігу, що знов почав огортати землю щільною ковдрою. Невдовзі червоні плями на бойовищі вкрилися свіжим білим снігом.

На світанку, коли лося вже стало хіба що невеличкою кучугурою снігу коло її ніг, лосиця видала останній низький стогін й повільно пішла геть. Я тихенько виповз із-під дерева та затягнув у свою схованку тушу лосяти. Ноги та задню частину вже майже з’їли вовки, плечі теж були понівечені, але м’яса все одно лишилося чимало. Я зрізав усе, що зміг — вийшло близько п’ятнадцяти кілограмів свіжини. Нам вистачить десь на тиждень або, може, днів на десять.

Спакувавши м’ясо в рюкзак, я відшукав свій лук. Лосиця наступила на нього, коли вдарила мене, і тепер то була просто купка уламків та жмут тятиви. Я не став навіть його забирати.

Добре, хоч снігоступи вціліли. Я рушив назад до озера. Із цього боку вже було видно, що в будинку яскраво горить вогонь. Мабуть, Ешлі не спала всю ніч. Через озеро вела ще помітна червона доріжка. Десь далеко знов застогнала лосиця. Мабуть, ми її чутимемо ще день, а може, й два.

Мені не було шкода лосеняти. Нам з Ешлі потрібна їжа. Я і знову вчинив би так само, якби було треба. А в лосиці ще будуть інші малята. Нерідко народжуються навіть два чи три одразу. Але вигляд матері, що стояла над своїм мертвим малим, просто розбив мені серце.

Я підхопив червону