Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Вгадала.– цинічно всміхнулась вона.– То ти, виходить, дівчина Адама?

–Наречена.– провівши рукою по шиї, відповіла вона, на її підмізинному пальчику виблискувала дорога каблучка. У тоні геть не бракувало самовдоволення.

–Мої вітання.– сухо кинула Скарлет.–То куди здимів щасливий наречений? На парубоцьку вечірку?

–Так. Двоє його телепнів-друзів потягнуть його на вечірку-сюрприз.

–Який це в сраку сюрприз, якщо він знає, що завтра одружується?

–Скажи? Я те саме сказала Маркусу.

Вони мовчки дивились одна на одну. Адам був трохи далі, та не міг змусити себе зробити бодай крок, щоб піти на вечірку.

–Чого ти від нього хочеш?– спитала Кортні.

–Щоб він прокинувся. – кивнула Скарлет.– А я, якщо подумати, втрачаю розум, якщо спілкуюсь з симуляцією.

–Із чим?– розреготалась Кортні.– Ти точно втратила розум.

Скарлет закотила очі.

–З тобою нема сенсу говорити, ти звичайний НПС, вирваний з його спогадів і поміщений у…Що це? Його мрії?

–Грати у прохідному теле-милі  – точно не його мрія.

–Тоді, що це? На кошмар не схоже.

–Ну, роль кошмару тут, вочевидь, відіграєш ти.

–Отже це все ж ілюзія. Дякую, що не заперечуєш. Бувай.

Скарлет розвернулась на підборах і рушила прямо до Адама.

–Я – пацифіст.– виставив руки він.–Я проти агресії.

–Я не збираюсь тебе бити, йолопе.

–То чого ви хочете? Автограф? Селфі?

–Засунь його собі до сраки!

–Я не розумію, чого вам треба від мене.

–Адаме, дивись на мене!

–Що? Я не розумію, чого ви хочете!

–Як мене звати?

–Я не знаю.

–Що тут відбувається?– влізла Кортні, хоч і не підходила впритул, Адама це здивувало.

–Завали. – гаркнула на неї Скарлет.– Іди, вирахуй квадратний корінь з 625.

–Двадцять п’ять.– швидко відповіла вона.

Адам подивився на Кортні.

–Що?

–Забий на неї, вона не справжня. – махнула рукою Скарлет.– Думай! Як моє ім’я?

–Я вас вперше бачу!

–Бляха, та ти знущаєшся?!– вона залізла до кишені і дістала елекрошокер.– А так?

–Ви точно божевільна, рятуйте!

–Ото дурне…–вона хотіла активувати електрошокер, але випадково натисла кнопку ліхтарика з іншого боку.

Погляд Адама затуманився.

–Це…ліхтарик?– спитав він.

–Е…так.– скривилась вона.

–Дуже зручно.– кивнув Адам.

Скарлет здійняла брови.

–Так! Ти тоді так сказав!– радісно відповіла вона.– Ну ж бо, згадуй, хмаринко!

–Скарлет?– нарешті виринув з туману він.– Як ми тут опинились?– роззирнувся Адам навсібіч.

–Схоже, твоє чарівне слово, спрацьовує, базуючись на твоїх емоціях. Ти думав про те, що не пасуєш до нас усіх і тебе перекинуло у ілюзію, де ти зірка паршивих телевізійних серіалів і маєш наречену.

–Не дуже схоже на мрію.– нахмурився він.

–Хіба? Постійна робота актора, визнання, хоч і не світове, кохана дівчина, що стала нареченою. Брендон і Маркус, як я розумію, ті друзі, яких ти колись втратив, зараз живі і підтримують тебе.

–Так…– опустив очі він.

–Нам треба вшиватись.– кивнула йому Скарлет.– Тобі просто треба знову сказати «знято» і…

–Ні,  я не піду нікуди.– хитнув головою він.

Скарлет повернулась до нього.

–Даруй, що?

–Я не піду звідси, Скарлет, я не можу.– підняв очі на неї він.– В мене весілля завтра.

–Адаме, мені справді шкода.– вона торкнулась його плеча.– Але це все несправжнє. Це – симуляція!

–Я знаю. Але я хочу таке життя. Я хочу приходити додому зі зйомок і бачити кохану дружину, хочу влаштовувати маленькі турніри по відео-іграм з хлопцями по п’ятницям. А не відвідувати їх могили щотижня. Я щасливий тут, Скарлет. Я не хочу йти.

–Ти не можеш надовго лишатись у ілюзії, Адаме. – хитала головою вона.–Твій мозок просто відключиться, ти впадеш у кляту кому!

–І нехай. – здійняв підборіддя він.– Я хочу лишитись із ними.

–Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі так тупо загинути – помиляєшся.– розгнівано сказала вона.

–Це мій вибір, Скарлет.– відповів він.– А не твій.

–Хіба це вибір? Це добровільна смерть, це – ідіотизм!

–Як би ти вчинила?– спитав він, ступивши на крок вперед до неї.– Якби потрапила до світу, де у вас з батьком класні стосунки, де він живий і приділяє тобі час, ти б лишилась?