Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— О Боже! — я відкинулася, побачивши, хто зараз присів на паркет біля мене.

— Ну принцепі, можеш і так мене називати.

Я вже хотіла вліпити йому відповідь, що він багато на себе бере і таким егоїстам по суті не місце у світі нормальних людей, але все, що я змогла із себе витягнути, це шокуючий погляд. Мене завжди кидає в ступор, як я неочікувано його бачу, та ще й так близько, чорт його побери. І я не розумію, чого мене взагалі трисе?

— Ладно, скучно з тобою, піду я спати.

Він мовчки піднявся по таких же дерев'яних сходах, як плоть цього будинку і навіть не поглянувши на мене, счез за стінкою.

Ступор ще не покидав мене, як плечей нарешті торкнулася людина, яка повинна була повернутися.  

— Знайшов у тебе іграшковий пістолет, нащо він тобі? — засміявся Анто.

— Грати в рольові ігри з тобою. — я нарешті повернулася в реальність, а мій оптимізм зайняв своє місце.

— Тільки жертвою будеш ти.

— Смішно. Іди по стаканчики, жертва. — перекривлюю його я.

На цей раз наша розмова зайшла не в глухий кут, як завжди, і ми дійсно провели гарно час, розмовляючи про реально цікаві речі для нас обох. До п'ятої ранку топтались біля каміну, грали карти, по які на цей раз в свою кімнату відправив мене Анто бо:

— Вибачте, я не раб! — з посмішкою високомірного хлопчика, який гарно ввійшов в роль нудного англічанина, якого ми тільки що перекривлювали, говорив він.

— Ну звісно, рабом буду я. — сміялась я. — А що смішного? — тон не змінювався, — я ж завжди все для тебе роблю, наче раб.

— Так я тоже: їсти тобі купляю, пиво.

— А , ну так. Принцепі мені більше нічого й для щастя не треба.

— А мене?

Мене обійняв тихий істеричний сміх.

— Тебе в першу чергу, братик.

Моя рука притягнула хлопця до себе і ми повалились на паркет валятися. Я зручно притулилася на свою руку і заплющила очі. В планах було полежати і продовжити наші веселощі, але у мого виснаженого організму були інші плани. Моя свідомість летіла у Всесвіт снів. Анто теж не довго лежав у мовчанні, сон забрав із собою і його, але перед цим давши йому сили, щоб той накрив нас обох пледом.

Ранкові комахи вже бились у вікно, як кураторка і ще пару учнів зустріли нас лежачих одне на одному. Збудив мене якраз голос одного із них.

— Видно, що люди не горді, ліжко не потрібне.

Голос був до чортиків знайомий, при тому почутий лиш раз в житті. Я згадала, це ж друг Богдана. Я чула його розмову, коли він стояв біля зупинки із моїм Бодею. Стоп, чого це «моїм»? Кірі, не плутай реальність і фантазії. Але зачекайте, — я все ще говорила у своїй голові із заплющеними очима, розуміючи все, але не подаючи виду, що вже не сплю, — якщо цей світловолосий хлопець тут, значить... — мої очі вмить розплющились, — і Бодя теж зараз тут.

Я піднялася із місця, розглядаючи людей, що дивляться так, наче застукали мене голою.

— І як це розуміти? — кураторка взяла 
друге слово на себе.

— А, та ніяк, захотілося пройтися, зупинив камін, присіла, заснула, проснулась, кінець історії.

— Весело, весело. — кураторка була не зовсім рада, але й нерви не тріпала. —Анто збуди, Кірілла, а то ще приросте до того паркету.

Я кивнула і наблизилася губами до вуха Анто. Мої зубки цапнули його за верхушку, після чого почувся крик, а за ним — сміх кожного, хто стояв, наблюдаючи за цим видовищем. І тільки зараз, коли всі вже почали розходитися на сніданок, я побачила, що Богдан дійсно весь час був присутнім тут.

Боже, як же соромно.

А чого взагалі мені має бути соромно? А чого не має бути?

Ай! Не можу більше думати!

Голова взривається від цих незрозумілих думок

А про серце взагалі мовчу — тарабанить, як та лапа зайця із «Ну, погоди!».

Дієтичний салат виявився дуже смачним, але на черзі була пюрешка з котлетками, що незрівняється ні з чим. Сьогодні ми йдемо збирати гриби. Чесно признатися, це мій перший похід за їстівними шапочками на ножках. Зібравшись, ми всі вже на підготові стояли на порозі, чекаючи кураторку. Вона взяла із собою свісток, який зведе нас знову докупи, якщо комусь захочеться «счезнути з карти лісу».

Грибочки дивились на мене так, ніби я перед зустріччю з ними з'їла грибочки відповідного характеру... Ноги завели мене чуть дальше позначеного очима кураторки, місця. Вигляд був безподобний: в далекому сході виднівся водоспад, на який я могла б дивитися вічно. Так я і залипла на одному місці, вдивляючись у воду, що стікала, як мої надії на виправлення минулого.

Чиїсь руки різко повалили мене на землю, а я, не тямлячи хто то, закричала. В думках закричала, бо руки встигли і заткнути мені рота. На мене накинулось тіло досить сильного хлопця, силу якого я не замічала раніше.

Що йому треба?

Що він хоче цим донести?

Чому він просто не пройшов мимо?

— Бодя, нащо?