Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Більше ніколи не дзвоніть за цим номером! – відсікла вона, трохи заспокоївшись, і обірвала зв’язок. Наст кивав головою, а сльози продовжували стікати по щоках. «Чоловіки не плачуть!» – немов блискавка ятрила його думки ця фраза від батька, але Наст не міг нічого зробити зі своїм відчуттям нескінченного жалю до цієї родини.

– Е‑ей… привітатися не хочеш, – почув за спиною він голос Ліри. Хлопець швидко обтер обличчя від сліз і повернувся до неї.

– Привіт-­привіт, – зробив штучну усмішку Наст і потягнувся цілувати дівчину, але та відсахнулася, ніжно взявши хлопця за підборіддя.

– Що трапилось? – перелякано почала вона, побачивши червоні очі юнака.

– Та все норм, чесно, – проковтнув ком у горлі Наст. – В око щось влучило.

– В обидва?

– Як в тебе справи, ти казала, батько щось там волав сьогодні? – змінив тему Наст, взявши дівчину за талію, і пішов поруч із нею вздовж вулиці.

– Ага, дізнався як ми з тобою навчаємось через навушники, – похитала головою дівчина. Наст знав, що все, пов’язане з медициною, дуже сильно бентежить кров Миколі Миколайовичу, тим паче, якщо це ще й має відношення до Ліри. – Волав, як навіжений, – закінчила вона.

Пара йшла містом, намагаючись не звертати увагу на весь цирк, який підготувала діюча влада до дня перемоги. Проходячи центральною площею, вони помітили сцену, яку будували для виступів вітчизняних артистів. Неподалік сцени гурма літніх людей стояла з плакатами «Zа наших, Zа победу, Zа дедов, Zа правду» та безліччю інших варіацій «Zа». Їхня лідерка – жінка, на вигляд за сімдесят, давала інтерв’ю, як професійна акторка дивлячись у камеру, та активно жестикулювала рукою, вільною від плакату. Ліворуч від неї стояла білявка журналістка, що тримала синьо-­червоний мікрофон телеканалу «Россия 1», і кожні три секунди кивала головою, слухаючи жінку.

– Цирк… – прошепотіла Ліра, а Наст легенько усміхнувся. – Он їхній автобус стоїть, – кивнула дівчина у бік двоповерхового автобуса, на якому було намальовано загарбницький триколор. – Я вчора по новинах цю саму бабцю в Луганську бачила.

– В них тур по Донбасу, це замість «Weeknd», – підколов Наст дівчину, нагадуючи про її улюблену групу, в якої саме зараз був тур Європою.

– Тцц, – цокнула дівчина, похитавши головою.

«Дзз» – пролунало в кишені Наста і серце знов тьохнуло. «Хоч би не вона», – подумав він про жінку, з якою нещодавно спілкувався, але коли Яковенко подивився на екран, посмішка розтяглась по його обличчю. Сава зі свого акаунту скинув якесь фото і підписав «А далі куди?». Наст розмірковуючи, що там такого цікавого скинув йому друг, швидко розблокував телефон і відкрив фото.

В перші п’ять секунд він вважав, що йому просто здалось, але, коли він вкотре передивився, зрозумів, що таки ні. Тепер хлопець думав просто: Сава підколює його, але навіщо, не міг зрозуміти. На фото Філіпенко сфотографував автовокзал Лисичанська, виставивши перед камерою два пальця, жест «peace». По боках можна було помітити багато валіз і спину якогось хлопця дуже схожого на Захара. «Неможливо», – думав про себе Наст, прискорюючи шаг у напрямку автовокзалу. Він не відповів другу, тому що розумів – якщо Сава жартує над ним, то як мінімум п’ятнадцять хвилин Наст вб’є, вивідуючи це. Проте автовокзал був поряд, тому Яковенко вирішив просто перевірити все це фізично.

– Куди ти так летиш? – поспішала за ним Ліра.

– Дещо перевірити.

– Ти про що? – вже майже на бігу намагалась дізнатися дівчина причину такої різкої зміни темпу прогулянки.

– Зараз все скажу, ходімо швидше! – відсікав Наст, повертаючи ліворуч. До автовокзалу залишалось всього п’ятсот метрів.

Хлопець вже бачив це місце і людей з валізами, які по-

одиноко стояли на відстані одне від одного. Багато російських військових також було тут – хто приїхав, хто від’їжджав, а дехто патрулював людну площу. Наст із Лірою підійшли до головного входу автовокзалу і роздивились по сторонах – Сави не було.

– От пацюк! – видав нервово Наст, зрозумівши, що друг підколов його.

– А що там таке, – дівчина вказала пальцем на людей через дорогу, що скупчилися навколо чогось. – Ходімо подивимось? – запропонувала Ліра, в її очах загорівся вогонь зацікавленості.

– Ходімо, – погодився Наст і, перейшовши дорогу, пара почула радісні смішки натовпу. Там були діти, військові, поліція «лнр», звичайні люди, що йшли з ринку з пакунками та багато інших. Загалом близько тридцяти осіб. З середини натовпу лунала пісня російською мовою, під яку, Насту здавалося, класно відтанцьовували б жінки від шістдесяти років після декількох осушених чарок горілки. Хлопець продерся крізь натовп, підповзаючи під рукою діда у сірій майці-­алкоголічці, який хитав головою під біт, та протискаючись повз військового, що щасливо посміхався, притопуючи ногою та буркочучи під ніс «От дают!». Наст нарешті виліз у перший ряд і став, завмерши наче бовван. Прямо перед його обличчям величезний Захарчик – його друг, центральний захисник, стояв спиною до натовпу і знімав відео у тік-ток. Посередині кола трійко інших Настових друзів – Рудий, Цвіркун та Сава у безглуздо-­смішному танку витанцьовували під пісню якоїсь російської співачки. Натовп давно не бачив такої зухвало-­відкритої поведінки у суспільстві, напевно тому навіть військові-­чеченці стояли і ляскали у долоні під нахабно гучну пісню. Рудий, поклавши руку на пояс, хитав тазом з боку в бік, при цьому зробивши губи трубочкою і хитаючи так само у сторони вказівним пальцем. Сава, як літня жінка на сільській дискотеці, зігнув руки у ліктях і, зі стиснутими кулаками, тряс легенько руками та дупою, при цьому постійно повертаючись коло своєї осі. Цвіркун пустився берега: спочатку просто робив якісь хаотичні та дивні рухи, а під кінець пісні додав елементи twerk-у. Від цього бліде обличчя Наста стало ще блідіше, а, побачивши посмішку, що повільно сповзала з бородатого чеченця, хлопцю захотілося просто померти на місці – він не уявляв, як такій людині можна пояснити, що Цвіркун трясе сідницями несерйозно і просто заради жарту у соціальних мережах.