Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Малий і справді вже майже не розмовляв суржиком, або, як він казав, «новоайдарською», тому, кожного разу Наст радів, що дитячий мозок дуже гнучкий. Хлопчисько хоч і вередував, але був дуже розумним і, неначе губка, всмоктував усю нову інформацію, яку доносив до нього хлопець.

Ліра мала вже ось-ось підійти, тому Наст вийшов із двору і подивився вздовж вулиці. Тепло розтеклося десь у його грудях – чарівна брюнетка модельною ходою йшла, своїми стрункими ніжками намагаючись не вступити до метрових баюр на землі. Вона поки що не помічала хлопця, тому що вся її увага була на дорозі з калюжами. Наст стояв і з посмішкою чекав на кохану дівчину. Він розумів, що кохає Ліру, але не казав їй цього, побоюючись не почути відповіді. Раптом телефон завібрував. Хлопець, неначе навіжений, з надією, поліз до кишені і з швидкістю кулі дістав його та витріщився на екран. Якийсь невідомий номер у телеграмі писав йому: «Ви мені телефонували?». «Це Сава, з іншого номеру пише, шифрується» – з посмішкою здогадався Наст і, відкривши телеграм, зателефонував на цей український номер через додаток. Три секунди очікування і на екрані висвітилось довгоочікуване «з’єднання», тому Наст притиснув слухавку щільніше до вуха, дивлячись на Ліру в кінці вулиці, яка досі обережно обходила кожну ямку на дорозі.

– Алло, алло! – почав Наст з посмішкою, яка спала з обличчя, тому що він не почув голосу найліпшого друга на іншому кінці.

– Алло, ви телефонували мені, в червні минулого року, я намагалася перетелефонувати, але був вимкнений телефон, – почала якась немолода жінка років п'ятдесяти, судячи з голосу.

– Так, в мене зараз новий перспективний оператор «Лугаком», – саркастично відповів їй на слова про вимкнений телефон Наст, досі не в змозі згадати, з ким взагалі спілкується.

– Зрозуміло… не знаю такого…

– Щастить вам, теж хотів би не знати… – продовжував Наст, прокручуючи в голові, що то був за місяць червень минулого року. Він пригадав майже одразу, що це той місяць, коли захопили місто, загинув його батько, але про якийсь номер «063» Наст і гадки не мав, як раптом думка, неначе стріла, влетіла йому в голову. – А у вас випадково син в ЗСУ не служив?

– Ехх, – почув схвильований вдих на іншому кінці Наст. – Так, служить, ви щось знаєте про нього?

– Е‑е, – настрій одразу впав в хлопця. Він швидко зайшов в контакти і вписав номер з додатку у контактну книгу – «МПВ» висвітилось йому. Наст взявся за голову і впав у відчай. «Скажи моїй мамі як є», – знов і знов спливав у його голові голос померлого воїна. Наст тоді ще не вірив, що це реальність, тоді він хотів просто перевірити завдяки цьому експерименту чи хворий він на шизофренію, чи це все насправді – голоси за спиною, люди у дзеркалі. Мати загиблого воїна тим часом не припиняла говорити:

– Я ж вибачаюся, ви ж мабуть хотіли мені про Льошку сказати щось, а я розумієте… хех… – продовжувала монолог вона, доки Наст з розгубленими очима, дивився на контакт «МПВ», втринадцяте звіряв його з номером, з яким спілкувався зараз, благаючи подумки Бога знайти хоч одну відмінність. – Я ж, розумієте, не могла взяти слухавку, бо телефон-то до ломбарду віддала… ні, ви не подумайте, у нас хороша сім’я, забезпечені всім, але то був початок війни і ми всі гроші витратили, щоб Льошку нашого взути, одягти… хех… да й на кашу манну не вистачило… хех… ось і здала, одна сімка залишилася… ну я ж Льошкє дзвонила, але він з квітня не відповідає… ну з того року… але ж я думаю на завданнях спеціальних чи той… хех… рашисти зв’язок глушать, я ж читала, так теж роблять, падли, тьфу! Ну той, я Льошкє дзвонила-­дзвонила, він не брав, аж раптом думаю: в мене ж сімка залишилася! Так ось, я до сусідки пішла, погукали онучка, ну він такий хлопчик… хех… розумний, він нам допоміг переставити. Так ото ж я дивлюсь, ви телефонували, ще хтось… думаю… може про Льошку щось відомо, бо керівництво мовчить, як води у рота набрало… а я ж і не знаю, що й робити.. тута оно і невістка його чекає, і батько хворий.. оно лежить.. хех, ноги звісив з печі.. А ну, ноги посунь! – гукнула вона комусь. Голова в Наста паморочилася вже майже хвилину. Він не знав, що казати. «Скажи моїй мамі як є», – знов пригадав він прохання людини, яка віддала своє життя за Україну. Хлопець проковтнув ком у горлі.

– Скажіть… а як Олексій виглядав?

– Ой, ну він в нас красунчик, той Олька – наречена й клюнула, теж вродлива, і дитинка вродлива народиться у них… коли Льошка повернеться.

– Ну, я маю на увазі колір волосся, татуювання, вік.

– Ну він у нас блондинчик, татуювання я йому забороняю робити, от, бо скільки вже випадків! Всяку гидоту б’ють і потім ще й хворіють поганим чимось! А цей… вік.. ну зараз виходить вже йому 21… З днем народження навіть не привітала мого хлопчика… – в жінки забриніли у голосі сльози. Наст давно вже заплющив очі, не розуміючи, що йому казати. Це був стовідсотковий опис того хлопця, і хоч під такий опис могли підпасти тисячі молодих людей, Яковенко не вірив в такі співпадіння.

– Я боюся… – почав Наст, перебиваючи жінку. – Я боюся, він помер… захищаючи Україну, – хлопець заплющив очі, одинока сльоза повільно стікала по його щоці.

– Що ви таке кажете… ви знаєте мого Льошку?

– Ні.

– Ви знаєте прізвище, ім’я по батькові мого сина?

– Ні, – ще одна сльоза покотилася по Настовій щоці.

– Тоді яке ви маєте право! Яке ви маєте право казати, що мій.. – жінка почала істерити. – Що мій Льошка загинув, якщо ви не знаєте його. ЯКЕ ВИ МАЄТЕ ПРАВО КАЗАТИ МАТЕРІ, ЩО ЇЇ СИН ЗАГИНУВ. НАРЕЧЕНІЙ, ЩО ЇЇ КОХАНИЙ ЗАГИНУВ! ХВОРОМУ БАТЬКУ, ЩО ЙОГО ЄДИНА ДИТИНА, ЙОГО ПЕРВІСТОК ЗАГИНУВ. ЯКЕ ВИ МАЄТЕ ПРАВО!? – заволала вона, плачучи так, що Наст відсахнувся від слухавки. Сльози спадали на землю. Наст не знав, що казати.

– Вибачте, будь-лас..

– ХТО ВИ? – продовжувала волати вона.

– Я ніхто, – похитав головою Наст.

– То яке ви маєте право?! – продовжила плакати вона і Наст разом із нею. Вона повторювала це питання тричі і тричі Наст вибачався.