Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 9 ЖИВІ ПРИВИДИ

Глава 9

ЖИВІ ПРИВИДИ

 

Антоніна Федорівна волала на всю хату, даремно вважаючи, що зможе зловити малого бешкетника Тімурчика, який виріс і став ще більш спритним, проворним та вередливим. Було 7 травня 2023 року – Насту було дев’ятнадцять, а Тімуру взимку виповнилося 6, і, по всіх канонах, він мав би піти вже цього вересня у школу, але ні Наст ні Ліра не знали як юридично можна це зробити, бо в малого не було документів, не було й родичів, що могли б допомогти із цим. Ці півроку пройшли на диво гладко, всі звикли до нової реальності та пристосувалися до неї. Рублі, безліч російських прапорів, зомбовані люди, що кругом ходили та лихословили про Україну, російське телебачення та все інше, спрямоване на створення відчуття, що Росія тут назавжди. Біл-борди, де на білому фоні червоними літерами було написано «Россия тут навсегда», в принципі й підтверджували все описане вище, але останнім часом Наст почав помічати нові банери з політичним змістом, які, на думку місцевої влади, повинні були ще більше переконати населення в праведності дій загарбників. На одному з таких двоє чоловіків тримались за руки й котили візок з немовлям. Позаду них був великий синій прапор Євросоюзу. Банер прикрашав напис величезними літерами «Такое будущее вы бы хотели?». Все це вже навіть не обурювало Наста – просто викликало гірку посмішку у глибині душі. Він звик до всього, окрім, хіба що, однієї лячної обставини – регулярної пропажі людей. Майже кожного тижня хлопець чув чи то від Антоніни Федорівни, чи то від Ліри, що якийсь знайомий знайомого безслідно зник. Інколи ці зниклі люди повертались – побиті, поголені налисо та змучені, вони не спілкувалися ні з ким і не хотіли нічого, і лишень одиниці з них, на питання де вони були, тихо шепотіли, озираючись по сторонах: «я був(ла) на підвалах». Більшість зі зниклих не мала навіть такої можливості. Все, що було відомо про їхню долю – це віддалений звук вибуху десь далеко за містом та наступний за цим зліт у блакитне небо чорних птахів, що сиділи собі спокійно на гілках дерев, наближених до місця злочину. Коли це траплялося, Наст зупиняв на мить все, що робив. Він здіймав очі у небо і протягом хвилини мовчав, пригадуючи обличчя всіх знайомих, кого забрала ця війна. Повертаючись до буденних справ, хлопець шепотів собі під ніс три імені: «Юрій Волков, Денис Попов, Дмитро – зрадник». Наст щиро вважав, що закривши гештальт з цими особами, він вирішить проблему пропажі людей.

За ці півроку вони з Лірою стали ще ближчими. Ніхто не відміняв останнього курсу в медичному коледжі, тому хлопець з дівчиною додали за цей час величезну кількість годин спільних розмов, сокочучи під час пари одне до одного. Робили вони це завдяки навушникам, що приєднували до телефонів. Це було дуже зручно. Коли вчителі бачили навушники у хлопця та дівчини, то без сумніву вважали, що ті хочуть слухати їх більш уважно, хоча насправді, під час складних опитувань, пара надиктовувала одне одному відповіді і це неабияк підняло рівень їхніх оцінок.

– Ось бачите, Володимире, люди на окупованих територіях мають змогу навчатися краще ніж ви… де ви там, в Ужгороді? – нарікала Алла Григорівна днями, натякаючи на непоганий рівень відповіді Ліри з Настом.

– В Польщі… в Ужгороді останнім часом теж почастішала ця ракетна небезпека, тому… – опустив очі Воха, коли вчителька з педіатрії знов почала обурюватись.

Кожного разу, на початку занять, Наст передивлявся кружечки з іменами та очікував побачити Діму. Хлопець не виходив на зв’язок з першого вересня минулого року, і всі одногрупники ледь не кожної пари з острахом робили свої припущення з приводу його долі, торочили так, немов його вже немає серед живих. Наст приглушував звук, коли чув це. Він знав, що Діма живий. Наст відчував, що хлопець, неначе павук у кутку домівки, плете своє павутиння, чекаючи на здобич, що неодмінно потрапить у його пастку.

Сьогодні був важливий день. По-перше, Наст з Лірою збиралися вперше за тиждень на прогулянку, тому він крутив мізками, куди б їм піти, щоб здивувати дівчину, але на думку не спадало нічого. По-друге, Наст очікував повідомлень і пояснень від Сави. Два тижні тому друзі, спілкуючись як завжди та підтримуючи щоденний зв’язок, раптово припинили контакт. Сава написав: «Друже, найближчі два тижні не пиши мені нічого, це дуже важливо, я видаляю всі наші повідомлення. Хлопцям теж не пиши. Як тільки зможу – я сам тебе наберу». Це повідомлення вразило Наста і зацікавило водночас. Він не розумів, як зможе два тижні жити, не спілкуючись з ліпшим другом, але порушувати прохання Сави теж не наважився, тому й не писав. Але сьогодні був останній день з двох тижнів, про які попереджав Сава, тому Наст ледь не кожної хвилини вдивлявся в екран телефону, перевіряючи, чи не з’явилось там щось. Хлопець ділився з другом усім, що коїться в його житті і Сава завжди дуже активно підтримував та проживав разом із Настом всі його трагічні та щасливі моменти, тому кожен новий день без нього був випробуванням для Яковенка.

– Тімуре Олександровичу, а ну, підійди! – рикнув Наст на малого, який вже вшосте пробігав навколо хати. Старенька в плетених капцях накульгувала за ним, постукуючи палицею. Її обличчя не припиняло хитатись у боки.

Хлопчик зупинився і перелякано подивився на Наста, що сидів у дворі на лавочці.

– Підійшов, я тобі кажу! – суворо повторив Яковенко. Він всією душею любив малого бешкетника, але намагався виховувати його хоча б наполовину суворо від того, як виховував Наста Віктор.

– Так… підійшов, – опустив хлопчик оченята додолу, склавши ручки за спиною, немов накоїв біди.

– Чого ти бабусю не слухаєш? Давно над курками не висів?

– Вибачте… – смиренно дивився в землю маленький хлопчик. – Вона змушувала мене їсти щавлевий суп, а я від нього ригав. Я не можу його їсти! – з розпукою в голосі додав Тімурчик.

– Ну добре-­добре, я поспілкуюся з нею з цього приводу, – пообіцяв малому Наст, який, по-перше, сам ненавидів щавлевий суп, можливо, навіть більше ніж рибу, а по-друге, кожного разу, як вони розмовляли з Тімуром – хлопець тішив себе, що за півроку навчив бешкетника правильно балакати українською.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍