Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Швидко промайнувши повз підполковника Татарова, що сидів на стільці біля кабінету, Наст із Лірою спустились на ліфті у підвал, де дівчина повела його катакомбами і після безлічі холодних та вологих коридорів, вони нарешті ви-

йшли за територію лікарні, біля балки, де зазвичай люди збиралися на пікніки. Ліра смикнула Наста за руку:

– Мені треба повертатись… до батька…

– Ходімо хоча б трохи пройдемось, там все одно зараз цей Татаров, – запропонував Наст, провівши рукою, вказуючи на невеличкий парк.

– Ні… ти не розумієш, він не знав про тебе… для нього це складно… – хитала головою дівчина, ледь не плачучи. Було видно, що вона дуже піклується про свого батька, хоча, на думку Наста, Микола Миколайович був тією людиною, хто міг піклуватися про себе й сам.

– Ну добре-­добре, – пригорнув він дівчину до себе, та поцілував у маківку. – Потім погуляємо, як хлопець і дівчина, – прошепотів він їй на вушко.

– Коли? – притиснувшись до його грудей підборіддям та піднявши свої зелені очі, запитала дівчина, чиї рожеві щічки так і притягували губи Наста до поцілунку.

– Завтра, – поцілував він її у щічку.

– Ти розкажеш, що сталося з тим майором?

– Угу, – покивав Наст.

– Ну, він помер? – в очах дівчини палав вогонь зацікавленості.

– Угу.

– Мучився?

– Угу.

– Ну, то й добре… – відвела Ліра погляд від Настових очей у бік. – Цікаво, чи бачить Маша нас зараз? Вона б здивувалась, що ми разом? Певно так, – шепотіла дівчина у Настове плече. – Пам’ятаю, вона казала, що доки я буду шукати свого британського лицаря, в неї буде вже три дитини, три розлучення і три коханця, хм-м, – посміхнулась вона у хлопцеве плече.

– Я що, в тебе перший хлопець? – подивився на неї Наст.

– А я в тебе ні? – знов відновила зоровий контакт дівчина.

– Ні, ти вже десята, ювілейна.

– Дурнику, – гмикнула Ліра і легенько вдарила хлопця долонею по плечу. Насту дуже подобалося, що дівчина розуміла його, з Лірою він міг і не жартувати, просто поглядом пояснити багато того, що інші не побачать і не почують.

– А що ти думаєш про Бандеру? – спустив він очі до дівчини, але та не дивилась на нього.

– Нічого не думаю, давай потім поговоримо, щоб ми не посварились у перший же день, як почали зустрічатись? – благаючі, підняла вона свої зелені очі до Наста, щоб він не став розвивати цю тему.

– Добре, добре, давай потім, – поцілував він дівчину у маленькій носик.

– Ладно, я пішла, – поцілувала Ліра сама Наста у губи, витягнувшись навшпиньки. Той приємно здивувався, та, обійнявши за ніжну талію дівчину, відповів тим самим.

– Бувай, Ліро.. чи краще – мала? Жартую-­жартую, – на випередження вибачився Наст, коли дівчина вже здійняла свою долоньку правосуддя.

Ліра усміхнено похитала головою і повернулася назад, до входу у бункер.

– Ліро, до речі, я думаю, вона нас бачить, – сказав Наст, повертаючись до теми Маші.

– Чому? – трохи здивовано перепитала дівчина, волосся якої трохи куйовдилось від поривів осіннього вітру.

– Відчуття, – підібгавши губи, поправив волосся Наст, яке, так само як і в дівчини, нерівно розлетілось по голові.

Пара знов попрощалась, на цей раз здійнявши руки і зробивши повітряний поцілунок одне одному.

Коли Яковенко дістався дому, Федорівна вже чекала на нього з відром фарби біля курнику.

– Настік, нє забил про уговор, которий сам прідумал?

– Все пам’ятаю, Федорівно, зараз пофарбую, – кивнув Наст бабуні.

– Папу малиша нашьол? – настирливо продовжувала вона, похитуючи зі сторони в сторони головою.

– Ні, шукав – але марно, – збрехав Наст і старенька це зрозуміла.

– Брєхло, хе-хе-хе, – посміялась вона. – Ладно, пусть остайот-

са малиш, врєднючій, конєчно, врєднючій, но будто уже родной, будто родной… – невпинно продовжувала хитати головою бабуня.

– Дякую, Антоніно Федорівно, дякую, – обійняв її Наст, бо насправді навіть і забув вирішити, що робити з малим.

– Ну всьо-всьо, хе-хе-хе, всєм за работу, хе-хе-хе, – посміялася знов старенька і почовгала з палицею на кухню готувати обід.

Наст увійшов у хату і почав шукати очима Тімурчика. В хаті його не було, тому Наст розвернувся і пішов до Лори. У свинарнику, облаштованому під будку, Тімурчик лежав з собачкою у простирадлах і щось нашіптував їй, чухаючи за вушком.

– Тімурчик, – покликав Наст малого і той підняв блакитні оченята на нього. – Почнемо вчити історію.

– Да-да-да! – підвівся на радощах малий і почав бігати туди-сюди по повітці, згодом вибігши на вулицю.

– Гав! – підтримала радість Тімурчика Лора.

– А ще хочу научіться літати, як пташки, літати вот так… – підстрибував на дворі невгамовний бешкетник, розмахуючи руками, неначе крилами.

– Ну все-все, не вигадуй, нумо вже серйозно, – спустив замріяного хлопчика з небес на землю Наст.

– Угу, – кивнув малий і подивився оченятками у Настову душу.

– Що ти знаєш про Степана Андрійовича Бандеру?

– Нічєго, – розвів маленькими рученятами хлопчик, щиро підтверджуючи свої слова мімікою.

– Ну, тоді слухай і запам’ятовуй, а я обов’язково все ретельно перевірю.