Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Е‑е, – дівчина явно не очікувала такого саме зараз. – Я чекала, я чекала… коли ти запропонуєш, але ти обрав такий момент… ну зовсім не романтичний, – закинула руки вона йому на шию й, посміхаючись, повисла на хлопцеві, не перериваючи зоровий контакт.

– Але все ж? – підняв брови Наст.

– Ну-у, ок, добре, – почервонівши та вже не ховаючи цього, кивнула дівчина.

– Ок? Добре? – перепитав Наст, сміючись від почутої відповіді.

– Ха-ха-ха, та я жартую, ти теж мені подобаєшся, – сказала Ліра і наблизилась повністю впритул до високого хлопця.

Наст дивився зверху вниз на дівчину і в такому ракурсі вона здавалась йому ще милішою та красивішою. Все, що хотілося йому у цей момент – це поцілувати її, але він не міг наважитися подолати цей психологічний бар’єр.

– Можна… тебе поцілувати? – запитав він пошепки у неї і, побачивши закочені очі, які вона завжди робила, коли їй не подобалося питання чи ще щось, вирішив «хай йому грець» та поцілував ніжні пухкі дівочі губи.

Якщо порівнювати це відчуття з якимось явищем у світі, Наст би порівняв це із салютом. Феєрверк почуттів вирував у хлопцевій душі. Сьогодні він забрав життя в когось і знайшов сенс для свого, власного. Він стояв і цілував Ліру у губи, щоки, ніс, лоба, підборіддя, очі і потім повертався до губ, тримаючи її ніжне обличчя у своїх великих долонях. Дівчина так само віддалася емоціям, навіть не підозрюючи, що позаду неї вже хвилину як стояв її батько та курив сигару у своєму кабінеті з відчиненими дверима.

– Дочка! – суворо звернувся він до неї, і закохані відскочили одне від одного немов їх вдарило струмом. – Ти нє говоріла, што у тєбя появілся… – він суворо підібгав губи, не в змозі вимовити те, що мав, – друг…

– Е‑е, пап, да… ето… – розгублено почала дівчина, доки Микола Миколайович, скануючи, роздивлявся Наста. – Ето Наст.

– Ти знаєш… Наст… – почав він, з відразою дивлячись на хлопця, – што фсб стоіт у входа і провєряєт всєх, кто входіт і виходіт, по прічінє внєзапной смерті майора в отдєлєніі політравми. Тєбє нічєго нє ізвестно по етому поводу?

– Ні, на жаль, не відомо, – похитав головою Наст, доки Ліра, з розширеними у тричі зеленими кулями замість очей, дивилась на Наста, вона зрозуміла, про якого майора йдеться. – Sit ei terra levis, – Микола Миколайович, здавалось, трохи усміхнувся, але, можливо, це Насту тільки здалось. Професор похитав головою та сказав Лірі провести її друга через підвали.

– Дочь, подожді, – зупинив він Ліру, коли та, вхопивши Наста за руку, пішла з ним на сходи. Вгору швидко підіймались, човгаючи по сходах, якісь чоловіки, що розмовляли чистою російською мовою. – Ко мнє в кабінєт, оба! – наказав він і пара швидко підкорилась.

В середині кабінету Мірова Насту відкрився інший світ. Не той радянсько-­імперський, старий, який був майже у всіх відділеннях лікарні, а інший – багатий та сучасний. Підлога з чорного ламінату була вдало скомпонована з великим столом, виробленим з лакованого дуба, що був трохи обпалений вогнем, придбавши теж темного окрасу. Вікна виходили на сонячну сторону, тому великі щільні штори висіли, створюючи напівтемну атмосферу в кімнаті. Білий монітор, клавіатура та миша «Apple» резонували з усіма іншими темними тонами, а велике крісло з червоної шкіри та диван з такого ж матеріалу, що стояв у трьох метрах від стола професора, натякали на можливість Миколи Миколайовича витрачати чималі гроші для власного затишку.

– Пєрєодєвайтесь! – рявкнув він, закриваючи за собою двері, і Ліра з Настом швидко почали стягувати з себе хірургічні костюми та перевдягатись в цивільний одяг, сором’язливо стоячи спиною одне до одного.

Хоч Насту і було дуже цікаво – він не дивився на оголену дівчину в білизні, яка швидко вдягала джинси та кофту на себе, але його футбольне минуле все ж таки допомогло периферичним зором підмітити деякі деталі, які підкреслювали ідеальність фігури Ліри. Микола Миколайович сів у крісло і запросив пару сісти на диван перед ним, поспілкуватись.

– Так ти, получаєтся… – «щолк» – підпалив він знов сигару, що згасла, – с западной Украіни?

– Так, – кивнув Наст і професор з відразою скривився.

«Тук-тук-тук» – постукали у двері. Микола Миколайович встав і підійшов до входу в кабінет. Професор відчинив двері та Ліра з Настом, що сиділи тримаючись за руки, почули голос, який пихато заявив:

– Ніколай Ніколаєвіч, подполковнік ФСБ Татаров, разрєшитє вой­ті, задать пару вопросов насчьот інцидента на шестом етаже, поступіла інформація, што ви моглі відєть парня, сотрудніка в сєром костюмє, которий может бить прічастєн к убійству.

– У мєня сейчас прійом молодой сємєйной пари, подождітє двє-трі мінути і я отвєчу на всє ваши вопроси.

– Но… – намагався заперечити Татаров, але Микола Миколайович хлопнув перед його обличчям дверима.

– Вєрньомся к нашему разговору, – сів професор у крісло і подивився на Наста, серце якого вже бозна-­вкотре впало у п’яти. – Ти с западной Украіни… – затягнувся він сигарою, відкинувшись на спинку крісла. – Как ти относішься к Стєпану Бандерє? – раптом запитав він і Ліра той час стисла Настову руку у тричі сильніше. Було помітно, що це болюча тема, як мінімум тому, що боляче прямо зараз вона робила і хлопцю.

– Різко позитивно, – подивився прямо в очі завідувачу відділення Наст, немов прийнявши виклик.

Микола Миколайович лише озлоблено посміхнувся, випустивши ще одну хмаринку диму до стелі.

– Ви всє очєнь рєзкіє, когда вам восємнадцать лєт, – прошепотів він. – Разговор окончєн, Ліра, провєді своєго друга, пожалуйста.

Донька встала і, тримаючи Наста за руку, повела його до виходу.

– Да… і кстаті… рєзкій парєнь, – звернувся завідувач відділення до Наста, і хлопець, знов приймаючи виклик, подивився йому у вічі. – Вітамін Б12 – красного цвєта… – з посмішкою додав він. – Пойді, почітай умниє кнігі, штоб нє бить во всьом так рєзко увєрєнним, – закінчив він приниження хлопця.