Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Шприц був вже повний, тому хлопець почав повільно наближатися до майора, похитуючи головою.

– А што ето ти мнє дєлать будєш?

– Вітамін.

– А‑а, ето полєзно, вітаміни-­мандаріни-апєльсіни, ХА-ХА-ХА.

Раптом двері відчинились, Наст як скажений зиркнув оком на вхід у палату і побачив того, кого хотів, напевно, побачити найменше за всіх – батька Ліри.

– Судя по тому как ви тут смєйотєсь, я нє нужен, – суворо проговорив лисий, ідеально виголений чоловік, шлейф дорогого чоловічого парфуму від якого пробивав ніс.

– Ну смотря кто ти, ха-ха-ха.

– Смотря кто Ви, тикать ти будеш своім собутильнікам в Омской області, я заведующій нейрохірургії Міров Ніколай Ніколаєвіч, – відсік батько Ліри на корені панібратство від бикуватого майора. Кудрявцев одразу понурився.

– Зря ви с гєроямі так общаєтєсь… – похитав майор злісно головою.

– Головокружєнія, провали памяті, головниє болі єсть? – ігноруючи погрози майора, продовжив Микола Миколайович.

– Нєт.

– Жалоби, связаниє с деятєльностью головного… А чєго ви там стоітє? Вводітє лєекарство, – раптом звернувся батько Ліри до Наста.

– Да я подожду, штоб вам нє мєшать, – стиснув у напрузі Наст обидва кулаки, в одному з яких був порожній флакон, а в іншому – шприц з прозорою речовиною.

– М‑м, – промимрив лисий чоловік, кивнувши головою. – Гдє-то я тєбя уже відєл. А што за прєпарат вводіть будєш? – поцікавився він.

– Вітамін… – нервово відповів Наст, він розумів, що перед ним не та людина, для якої слово вітаміни асоціюється зі словами апельсини та мандарини.

– Іх много, – посміхнувся, неначе препод на іспиті, який знає, що перед ним сидить стерильний учень і намагається, неначе вуж, ухилитися від двійки.

– Вітамін Б.

– Іх много, – продовжив посміхатись нейрохірург, доки Наст перелякано намагався вичавити зі свого отупілого мозку хоча б щось. Кудрявцев тим часом з напіввідкритим ротом спостерігав за діалогом.

– Б 12.

Микола Миколайович підняв брови до гори, але це побачив тільки Наст. Він примружився, трохи детальніше розглядаючи вміст шприцю, і підняв очі знов на Наста. Хлопець і не звертав уваги, що його очі, їхній колір – ідентичний кольору очей його коханої Ліри. Наст благаючи подивився у відповідь, посилаючи невербальний сигнал «будь ласка, йдіть звідси». Трапилось диво і сигнал такі дістався свого адресата.

– Будут жалоби – обращайтєсь, – сказав лікар наостанок майору та, декілька разів постукавши рукою по бильцю ліжка, пішов.

Тільки-но двері зачинились, Наст підійшов до Кудрявцева і підніс шприц до катетера.

– Што-то мнє пріспічіло от фанти етой, – пожалівся він, але Наста було вже не спинити.

– Сєйчас вітамінку сдєлаю – і сходітє, – він підніс шприц та швидко ввів препарат у катетер Анатолію Кудрявцеву.

Дія почалась миттєво – кінцівки майора обм’якли, губи почали синіти, грудна клітина не здіймалась – він помирав. Його обличчя так і застигло у процесі погляду на стелю. Наст грубо взяв його за щелепу й повернув до себе.

– Пам’ятаєте такого чоловіка – Віктора Яковенка. Ви катували його, вбили його. Пам’ятаєте? – тихо шепотів Наст, спустивши маску та наблизившись до обличчя ма-

йора максимально близько. Його перелякані зіниці розширились, а капіляри полопалися від напруги, пофарбувавши очі в червоне. Наст бачив, що він ще тут, він все розуміє. – А дівчину пам’ятаєте – Машу? Ту, яку ви катували, гвалтували… – повільно кивав головою Наст, нашіптуючи передсмертні слова кату українського народу. – Певно, що ні, – гірко посміхнувся хлопець. – Скільки їх у вас було… навіть уявляти не хочу, – Кудрявцев був вже синій наче смурфік, його криваві очі з люттю дивилися на Наста, останні крихти життя виходили з його тіла, Наст зрозумів, що час прощатись. Він схилився, майже торкаючись вустами мочки вуха майора, та прошепотів йому наостанок. – Коли потрапите до пекла – займіть місце в казані ще трьом особам. Ви прішлі в Украіну прославітся – ви справілісь, тєпєрь ви подохнєтє тут, утопая в собствєнном говнє, – закінчив російською Наст, скривившись, бо не збрехав – Анатолій дійсно сходив під себе після вітамінки, та й так, що всі фекалії, не вміщуючись на ліжку – почали стікати на підлогу.

Хлопець відчинив вікно та жбурнув порожній флакон, шприц і трохи недопитий жовтенький напій подалі від будівлі. Яковенко склав декілька електролітних розчинів, шприців, систем у рюкзак до фентанілу, створюючи свій стратегічний запас та ввірившись ногам, побіг з палати, востаннє кинувши погляд на синюшне тіло російського майора, що лежало бездиханно та дивилось порожніми очима у стелю. Скляні двері окремої палати відобразили Кудрявцева, що стояв біля свого тіла і злісно дивився на Яковенка, проте хлопець навіть не повернувшись, тикнув середній палець у відображення.

Наст спускався сходами, відчуваючи неймовірний приплив адреналіну, серце калатало шалено, але на душі стало трохи тепліше, не від того, що він вбив, а від того, що врятував безліч майбутніх жертв цього ката. Він дістав телефона і написав Лірі: «Вийди, будь ласка, через хвилину, я тут». Дівчина прочитала повідомлення, але не відповіла. Наст прискорив крок і ледь не проґавив четвертий поверх, спустившись на декілька зайвих сходинок. Через двадцять секунд він підійшов до входу у відділення, праворуч від якого кабінет з дверима, зробленими з червоного дубу, натякав на наявність тут грошей. Табличка на дверях була з позолотою «Заведующий отделения нейрохирургии: Профессор Миров Николай Николаевич» – було написано там. Перед цими дверима стояла дівчина в зеленому хірургічному костюмі, яка стривожено дивилась на впевнено крокуючого до неї хлопця.

– Що ти тут робиш? Тобі небезпечно тут бути! Тільки не кажи, що ти намагався піти до того майора, не узгодивши це зі мною!

– Ліро, – Наст підійшов дуже близько до дівчини, від якої пахло стиглим виноградом і чимось медичним на кшталт стерильної марлі. – Давай зустрічатись… будь ласка… ти мені дуже подобаєшся, – випалив хлопець, серце якого стискалось удвічі сильніше, через що йому ставало гірше, ніж це було декілька хвилин тому на шостому поверсі.