Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

«Мінус дві санітарки. Добре. Сподіваюсь, російський військовий» – подумав про себе хлопець, востаннє озирнувшись на каталку з трупом, що віддалялась, і пішов далі коридором. Він зайшов до палат і не побачив жодної медсестри – апарати пищали, інформуючи про якусь проблему, але Наста це не турбувало. Хлопець пройшовся в кінець відділення і побачив крізь скляні двері невисокого гладенького чоловіка, що спав з перемотаною ногою в окремій палаті. «Певно, він», – подумав Наст, і серце забилося швидше. Він повернувся до відділення і відкрив шафу, на якій був напис «Медикаменти» та, роздивляючись все на поличках, так і не побачив жодної отрути, про яку він читав учора. Тут були різні антибіотики, вітаміни, спазмолітики, анальгетики, але не було того, що потрібно Насту.

– Новєнькій, што лі? – різко пролунав голос за спиною так, що Наст аж здригнувся. – Та нє бойся ти, – сказала повненька жінка у хірургічному костюмі кольору пряженого молока.

– Ага, – кивнув Наст.

– Стажор?

– Ага, – кивнув він ще раз, намагаючись морально підняти своє серце, що пішло у п’яти.

– А ранєц чьо с собой таскаєщ, бріліанти храніш там? Ха-ха-ха.

– Ага, – вкотре гмикнув Наст.

– Ну стажіруйся, єсі чьо не понятно – обращайся, не помогу, ха-ха-ха, – пискляво посміялася жіночка-­медсестра, на бейджику якої Наст швидко прочитав потрібне йому ім’я «Анна Михайловна». Побачив він і пляшечку з чарівним напоєм в руці жінки, що так вдало був схожий на той, що наколотив Яковенко.

– Ха-ха, ага, – підтримав жарт Наст, знов покивавши головою та провівши поглядом жіночку до балкону, на який вона пішла палити.

Хлопець закрив шафу і у розпачі почав дивитись по сторонах. У п’яти метрах від шафи у кутку стояв стіл із комп’ютером і безліччю журналів. На найвиднішому місці біля монітору був вбитий прямо у стінку цвях. На ньому висів один-єдиний ключ. Наст подивився навкруги і, переконавшись, що нікого поруч немає, поклав його собі у кишеню, але, спустивши погляд униз, він побачив, що поруч із комп’ютерним блоком стоїть ще безглуздіший за цвях сейф, який ніяк не відповідав інтер’єру цього куточку. Кубик з металу, що був створений мабуть як вже років п’ятдесят, був підписаний, для тих хто не второпав, «Сейф». «Ну подивимось, що ти запропонуєш» – подумав про себе Наст і, встромивши ключ в замкову щілину, знов переконався, що нікого поруч немає та провернув. Всередині сейфа було все, про що читав і не встиг прочитати Наст. Наркотичні та отруйні речовини лежали окремо по групах – їх було безліч. Очі хлопця не могли сконцентруватись на чомусь одному, тому він просто пригадав назву того, що шукав. «Атракоріум – атракоріум», – повторював він як мантру назву препарату, що обрав для вбивства майора. «Не те, ні, ні, ні», – вже вдруге перебирав він препарати. – «Морфін, Сібазон, Тіопентал, Тракріум, Пропофол, стоп», – зупинився Наст і простягнув руку до «Тракріуму». Внизу під назвою препарату було написано щось меншими за шрифтом червоними літерами. «Атракоріум 10мг‑1мл, флакон 5 мл» – прочитав Наст про себе. «Сюди, курво!» – затряс він переможно рукою, неначе відбив вирішальний пенальті на чемпіонаті світу. Хлопець поклав флакона у кишеню та, зиркнувши востаннє на безліч цінних ампул, прокрутив ще декілька спокусливих думок у голові. «Гуляти так гуляти» – подумав Наст, схопив дві ампули фентанілу та поклав до рюкзака. Швидко зачинивши сейф та повісивши ключа на цвях, хлопець пішов до окремої, найвіддаленішої від всіх палати, повертаючи на протязі всього шляху головою, щоб пересвідчитись, що нікого немає. На щастя, окрім хворих і медсестри, що дивилася тік-токи на балконі, у відділені не було нікого. Наст натягнув маску і тихо увійшов у палату, поставивши пляшку з чудо-напоєм, що так і не знадобився, на стіл, поруч з флаконом «Тракріуму».

Атракоріум – діюча речовина цього препарату, якщо казати простою мовою, вимикала можливість м’язів скорочуватись на деякий час. Цей препарат, як прочитав Наст, за-

звичай використовували при операціях, коли за людину дихає апарат. Використовується Артракоріум виключно з іншими препаратами, які знеболюють і відправляють хворого у стан сну, але хлопцю прийшла ідея… що як ввести Артакоріум без допомоги апарату, що дихає за людину – м’язи розслабляться, людина помре від неможливості вдихнути кисень. Але головне – людина буде у свідомості, їй буде боляче та боязко. Найгірша смерть за даних обставин, вирішив ще вночі Наст. Він набирав речовину у шприц, намагаючись зробити все якомога швидше, як раптом почув за спиною:

– Ну наконец-то ко мнє зашлі! – прокинувся Анатолій Кудрявцев.

– О‑о, ви проснулісь, – посміхався під маскою Наст, хоча насправді його долоні зараз виділяли стільки вологи, що у Сіверського Донця могла би з’явитися нова притока.

– Ага, што там у тєбя за бодяга жолтая, дай хлєбнуть офіцеру.

– Тр… дєржитє, – протягнув Наст розчинений у газованій воді «Дюфалак» з горілкою, сильно напруживши руку, щоб не було помітно як вона тремтить.

Анатолій випив майже всю пляшку з маху. Здавалось, ніби він і не помітив, що у напої був присутній алкоголь. Видохнувши, він виніс вирок:

– Нармальная, но сладкая, фанта нєбось какая-то, пєндосская?

– Нє-нє, наше… імпортозамєщєніє.

– Правільно, нєхєр пендосію жаловать у нас! Я всьо родноє люблю! Родіну люблю! Вон, – кивнув головою він на своє перев’язане стегно. – Под пулю вражескую встал как Матросов! Раді родіни! – Наст киваючи головою, повернувся боком до майора і продовжив набирати препарат у шприц. Наприкінці дуже важко було набрати, через тиск, що нерівномірно розподілявся, але хлопець не міг втратити жодної крапельки цінної отрути, щоб назавжди закрити рота цій істоті. – Ну вот ти, мєдбрат, мєстний?

– Ага, – кивнув Наст.

– Ну… малорос, так і говорі, – кивнувши головою, затвердив щось в своїх думках Анатолій. – Ти нє подумай, малороси тоже люді, как кітайози ілі єщьо какіє-то вот єті… ХА-ХА-ХА, – гучно зареготав він. – Узкоглазиє… тоже люді… просто… нє такіє как росіянє. Я, напрімєр, с Омской області, в моєй крови Росія, – Наст не припиняв кивати в підтримку суцільної маячні, яку ніс цей навіжений.