Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Добре, ізвінітє.

– І визначься з мовою, на якій ти хочеш спілкуватись, українська або російська. Краще, українська, звичайно.

– Татко говоріл, што у нас своя мова – новоайдарская.

– Твій тато не правий, такої мови не існує у нормальному суспільстві.

– Мій тато завжди правий! – обурився малий, але Наст похитав головою.

– Я теж так колись казав, Тімурчик…

Наст вже не хотів лягати спати, тому став навчати Тімурчика українському алфавіту і, впоравшись за 40 хвилин, перевірив малого, виставивши йому оцінку за п’ятибальною шкалою.

– Чєго 4?!

– Повільно, немов помираюча на пенсії черепаха, іншого разу як перескладеш – буде 5, – зазначив свої драконівські закони Наст.

– Добре, – понуривши голову, погодився малий.

– Як прийду, розповім можливо тобі щось з географії чи історії.

– А ви надовго?

– Сподіваюсь, що ні, – відповів Наст, та, склавши все необхідне, пішов у Сєвєродонецьк.

На подвір’ї Наст дістав з кишені телефон і зателефонував Лірі. Лугаком – оператор, що прийшов на заміну українському Київстару, працював «відмінно» – всього сорок секунд мертвої тиші, після яких почались довгоочікувані гудки:

– Алло, Лір, чуєш? – почав першим Наст, але на його останнє слово динамік гучно відповів «ТУ-У». – Срань лнрівська! – плеснув він долонею по екрану свого яблуневого телефона саме в той час, коли Ліра відповіла на виклик.

– Алло, Наст, алло, що там у тебе?! – занервувала дівчина.

– Лір, е-е, все добре, цей… – забув нащо дзвонив Яковенко, коли почув голос, що так сплутував його думки між собою. – Хотів в тебе запитати, ти була вже на обході… з батьком?

– Е‑е, ну так… була. А чого ти питаєш? – здивувалась дівчина.

Яковенко зазвичай уникав розмов про лікарню, батька та й взагалі, в таку рань хлопець зазвичай спав.

– А в політравму заходила, де той… ти зрозуміла?

– Та ну… а чого ти питаєш, я дещо не можу…

– Хто там з лікарів сьогодні… медсестер, санітарів? – перебив дівчину Наст, наполягаючи на своєму.

– Так! – різко стрілила Мірова і на мить Яковенку здалося, що він не отримає більше жодної інформації ні тепер ні в четвер. – Нащо воно тобі? Що ти там собі надумав, дурнику? – м’яко закінчила вона. Дівчина мала лій в голові, тому відразу збагнула, що хлопець питає все це не просто так.

– Лір… будь ласка, – аж зупинився на мить Яковенко, щоб повністю сконцентруватись на розмові. – Ти знаєш, що він зробив моєму батьку…

– Я знаю, Насте… – у розпачі здалася вона. – Але що ти можеш зробити? Тебе ж теж потім вб’ють, будь ласка, не роби нічого!

– Добре… – відповів Яковенко і застиг на деякий час.

– Ти ж розумієш, що ти мені… – почала дівчина і запнулася.

– Що?

– Що я хвилююсь за тебе, – змінила трохи риторику вона.

– Розумію, Ліро… але я присягаюся, що все зі мною буде гаразд… було б справді добре, якщо би ти просто сказала, хто сьогодні там працює, скільки людей, хоча б щось…

– Е‑ех, – нервово видихнула дівчина. Вона розуміла, що вже не зможе переконати хлопця не робити дурниць. – Там лікар… не пам’ятаю по-батькові – Валєра звати. Але він сидить дев’яносто дев’ять відсотків часу в ординаторській. Медсестра Михайлівна. Ну це легенда, вона й мене ще вчила робити уколи. Дуже досвідчена, але страшний цинік. Останнім часом постійно носить із собою водичку з медом, як вона сама каже, але ми з батьком впевнені, що як мінімум половина пляшки там горілка.

– А інші медсестри?

– Та які? Майже всі поїхали звідси, коли почалася війна. Ганна Михайлівна чи не єдина, хто лишився – каже, що вона людина миру, і їй байдуже, який Володя буде у руля, капітаном лишиться вона сама для себе.

– Тц! – цокнув невдоволено Наст, а Ліра промовчала.

– Ну і дві санітарки.

– Ясно, – похитав головою Наст. Щось потроху вимальовувалось в його скаженій голові.

– Ти де взагалі?! – раптом ввімкнула матусю Ліра, але Наст швидко вимкнув:

– На городі. Роботи – хай йому грець, давай, зателефоную, – швидко скинув він слухавку, з динаміків якої Ліра намагалась дати якісь останні заклики нічого не чудити.

Діставшись аптеки біля лікарні, хлопець почав свою місію, над планом якої він розмірковував, доки йшов між містами. Хлопець придбав проносний засіб «Дюфалак» і пляшку води. В кіоску поруч Яковенко придбав маленьку чверточку сорокаградусного напою. Змішавши все це, він отримав напівпрозорий жовтуватий напій, який за запахом був злегка солодкуватий з різким спиртовим початком. Наст зірвав етикетку з пляшки і пішов крізь приймальне відділення до ліфтів. За планом хлопець повинен був підлити цей напій в пляшку медичної сестри, якщо та буде активно чергувати, і потім, скориставшись її відсутністю, пограбувати місце, де лежить препарат, що був потрібний йому, після чого вже піти до Анатолія Кудрявцева. Наст вийшов з ліфту на шостому поверсі і попрямував у комору, де минулого разу вони з Дімою перевдягались. Його телефон вже тричі провібрував. Хлопця вже трусило від нервів, тому він сів на якусь коробку з розчинами і тричі глибоко вдихнув. Наст дістав телефон і подивився хто йому пише: одне повідомлення від Сави, інші два – від Ліри. Хлопець відкрив повідомлення дівчини і посміявся про себе: « 1) Короче, я досі у батька на роботі. Балакала з приводу того майора. 2) Ніякий він не герой (смайлик сміху), його відправили на фронт і там йому сподобалося менше ніж катувати цивільних – вистрілив собі у ногу з пістолета (три смайлики сміху зі сльозами на очах)». Наст заблокував телефон, ці повідомлення від Ліри трохи заспокоїли його, міф про залізного російського офіцера вивітрився з голови. Діставши з подряпаного рюкзака, свого вічного супутника, медичний одяг, Наст швидко перевдягнувся. Не минуло і трьох хвилин як хлопець, у сірому хірургічному костюмі, зі своїм наплічником у руках, зайшов у відділення. Вдалось йому це після того, як санітарки вивозили чиєсь тіло, накрите ковдрою, а Наст, зі словами: «помогу», підбіг і підтримав двері, у які згодом увійшов.