Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Насте! А‑у! – клацала пальцями Ліра перед обличчям хлопця.

– Це він, – сказав пошепки Наст і зробив динаміки радіо тихіше, – новини про те, як героїчно російські сапери розміновували дорогу, яку неонацистські бандерівці замінували задля вбивства цивільного населення, Наст не бажав слухати.

– Так, це я тобі кажу – це він. Той, хто причетний до смерті Маші.

– Я теж тобі кажу – це він.. той, хто вбив мого батька.

– Один з тих чотирьох? – Ліра приклала долоні до рота.

Дівчина знала майже все про ситуацію з батьком, за виключенням того, що Наст спілкувався з ним через дзеркало. Хлопець розумів, що скажи він їй про це – навряд чи в нього залишиться шанс на подальше майбутнє з героїнею його снів, епіцентром його мрій. Жодна дівчина у здоровому глузді не стала б зв’язуватись з хлопцем без батьків, грошей, домівки, але з вмінням балакати з померлими, яке будь- яка розумна людина списала б на шизофренію, тому Наст просто розповів їй, що підслухав все у розмовах військових, доки ховався під підлогою.

– Так, один з тих… чотирьох, – підтвердив Наст, вдумливо дивлячись на орнамент килима під ногами. – Ти допоможеш мені? – підняв він очі до зелених Ліриних.

– Тільки скажи чим, – впевнено подивилась вона у Настові – карі.

– Знайти його.

– Я буду намагатись, але не обіцяю.

– Дякую.

– Що ти зробиш, якщо я знайду його?

– Ще не знаю, – збрехав хлопець, в голові якого вже було кілька планів.

– Добре, – кивнула вона.

Незабаром Ліра пішла, обійнявши наостанок Федорівну і Наста, та помилувавшись Тімурчиком, що спав.

Увечері на телефон хлопця в телеграмі прийшло повідомлення: «Він тут, у батьковій лікарні, в політравмі». Наст відреагував великим пальцем на повідомлення та ліг поруч з маленьким п’ятирічним хлопчиком, що тихенько посапував у подушку. Вісімнадцятирічний хлопець дивився у стелю і думав, що йому робити. В голові залишились два плани – перший легкий та майже стовідсотковий – пронести зброю у лікарню та, вдягнувши хірургічний костюм, зайти у палату й вистрілити у серце «герою». Цей план мав великий знак мінус – політравма знаходилась на шостому поверсі, тому доки б Наст спускався униз, вся поліція району встигла б з’їхатися до входу. Другий план був дуже ризикований та непродуманий зовсім, але, на відміну від першого, шанс на те, що Наст добереться до ще одного імені у своєму списку, був набагато вищий. Складався він з того, що Наст повинен пройти до «хворого» в палату, неначе його медбрат і, під виглядом ліків, ввести йому у кров якусь отруйну речовину. Продумавши все ще декілька разів, він все ж таки наважився на другий план та відкрив підручника минулого курсу з фармакології та фармації в електронному вигляді. Хлопець читав тему отруйні речовини до третьої години ночі, але коли ліг, зрозумів, що мало що пам’ятає. Він обрав препарат, але не знав, чи є він там у відділені, чи існує зараз взагалі? Хлопець розумів, що завтра, коли він піде туди, він буде наче малюк, якому на пальцях пояснили як плавати і кинули у річку. Проте, у малюка були батьки, які дістали б переляканого мокрого янголятка з води, як тільки побачили б, що він не в змозі впоратися, а у Наста був він сам і нестримна жага помсти. З такими думками він пролежав хвилин десять, і, підтягнувши скинуту Тімурчиком уві сні ковдру, заснув.

– Прокидайтесь! Прокидайтесь! Прокидайтесь! – тряс малий Наста за ногу.

Високий хлопець, наче бурий ведмідь, заревів та потягнувся до свого телефону.

- 7:40 ранку, ти здурів? – нервово запитав малого Наст.

– Бабушка хотєла учіть мєня літерам рускім, а я нє хочу рускіє учіть, я хочу украінскіє! Бабушка сказала, шо ви знаєтє украінскіє літери, а она нєт! Прокидайтесь, ги-ги-ги, – вередував малий, штовхаючи маленькими рученятами Настове коліно взад-вперед. – Ви ж обіщалі мнє, шо я буду працювать, шо ви будєтє мєня навчать! – весело та гучно волав малий, продовжуючи штовхати хлопцеве коліно. Його блакитні очі дивились кудись глибше, ніж очі Наста, маленьке тіло розкачувалося, щоб зі всієї сили пхнути Яковенкову ногу, а біле волосся причепурене, певно що Федорівною, знов скуйовдилося на голові.

– Правило перше! – серйозно почав Наст та посунув своє страждальне коліно у бік. – Не будити мене, доки я не встану! – помахав він вказівним пальцем перед обличчям малого, але той, замість того щоб засмутитися, ще більше розвеселився, прикриваючи рот долонями, він впав обличчям у постіль і, сміючись, почав вовтузиться на ній.

– Ги-ги-ги-ги, – не заспокоювався малий. Горобці досі цвірінькали в його голові.

– Ах ти ж напівлюдинка! – обурився Наст і зіскочив з ліжка. Він вхопив малого за ноги та поніс на вулицю.

Сірий ранок листопаду зустрів Наста промерзлою вологою землею та холодним виючим вітром. Хлопець ніс Тімурчика догори дриґом, а той веселився більше ніж будь коли.

– Ги-ги-ги, ги-ги-ги, – смівся він, розмахуючи руками.

Наст підніс малого до курнику і залишив висіти на відстані трохи вище ніж зріст курок, що безглуздо ходили туди-сюди.

– Чи знав ти, Тімурчику, що курки люблять їсти? – почав, лякаючи, він.

– Хмм-мм, мнє уже не нравітся, отпустітє, тут воняє! – заскиглив малий.

– А найулюбленіша їхня їжа це маленькі хлопчики, які будять дорослих! – продовжив скажено Наст і Тімурчик справді перелякався.

– Г‑ммммм, я нє буду більше, правда! – почав плакати малий і Лора вибігла зі свинарнику.

– Гав-гав, – почала лаяти собака на Наста.

– Лора, тихо! Це виховні роботи! – сказав Наст, перегортаючи малого ногами на землю.

Тімурчик витер сльози і подивився на Наста.

– Наступного разу, як розбудиш без наявної потреби, скину куркам на з’їдання, зрозумів?

– А як ето «наявної»? – протерши почервонілі блакитні очі, запитав малий.

– Неважливо, – відмахнувся Наст, бо не вигадав як швидко пояснити. – Просто не буди мене, доки сам не встану, – метнув блискавку Яковенко наостанок.