Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– А‑а, хорошо, а можно с нєй пойті поспать? Я так прівик просто уже, – серйозно запитав малий, пронизуючи своїми великими блакитними очима Настову душу. Хлопець подивився на Ліру, а та розгублено на нього.

– Ні-і, вже холодно… тобі потрібно звикати до гарних умов, Лора – собака, їй тепло там, а ти можеш захворіти, – спокійно пояснював Наст маленькому хлопчику, що дивився на нього допитливо.

– Добре, – кивнув той. – А што такоє умов?

– Умова ето условіє по-рускі, – підключилась Ліра до розмови. Під час слів дівчини про російське слово Наст помітив, що хлопчик примружився та насупив брови.

– Всьо одно – нє понял, – похитав головою малий.

– Умови можуть бути погані чи гарні, – почав пояснювати Наст. – Жити у будинку, їсти смачну їжу і спати на м’якому ліжку – це гарні умови, а спати на вулиці з собакою – погані.

– А‑а, – осяяним обличчям подивився на хлопця Тімурчик. – То єсть останні три дня я жіл в плохіх умовах, а до етого в срєдніх? – запитав малий.

– Чому в середніх?

– Ну ви ж сказалі што нужно тьоплая постєль, єда і дом, а у нас с папкой частєенько нє било хлєбушка, – покачав головою Тімурчик, склавши губи у трубочку. – Поетому у нас билі срєдніє умови, да?

– Напевно, Тімурчик, але зараз вони будуть гарними… я обіцяю тобі, – зі співчуттям подивився на малого Наст, – Тімурчик пізнав дуже багато болю, навіть у порівнянні з ним.

– Спасібо вам, – знов опустив сором’язливо оченята додолу хлопчик.

– Нема за що, малий, але ти повинен знати: тут у домі всі працюють і ти будеш також! – виховальним голосом почав Наст.

– Я можу убірать, мить пол, – почав рахувати свої здібності Тімур, загибаючи маленькі пальці.

– Ні-і, ти що, ми ж тебе не в кріпацтво взяли, – посміявся Наст, а Ліра, що стояла позаду нього, була в захваті від щирості малого. – Ти будеш навчатися цифрам та літерам, потроху вчити історію та математику, географію та біологію... Якщо, Антоніна Федорівна тобі дозволить лишитись... - поспіхом додав він.

– Хочу-у-у, – з розширеними від щастя та жаги очима заспівав малий. – Ви як моя мама будєтє мєня вчіть? Моя мама всєх вчіла історіі і тікі мене всьому остальному!

– Твоя мати була вчителькою? – боязко подивився на хлопчика Наст. Він не хотів засмутити дитину та забув, що той вже казав про це дорогою додому, тому навіть пожалкував через своє питання, під час того як воно вивільнялося з його вуст.

– Да. Но она і зараз вчітелька. Папа говоріл, что ми навсєгда залишаємся тємі, кєм нас помнят, – закляк хлопчик на мить, пригадуючи слова батька, – а можна вже сейчас вчіть начать?! – змінив він емоції на радість.

– Зараз спати! – немов вихователь заговорив Яковенко й вказав пальцем на ліжко у спальні, де після від’їзду Ліри спав сам хлопець.

– Ні-і, можна сьогодні начать? – запитав малий та склавши долоні одна до одної, неначе в молитві, почав трясти ними. – Можна-можна-­можна? Будь ласочка-а, можна?

– Ні, не канюч! – м’яко, але суворо, відповів Наст. – Йди, – вказав він знов пальцем на ліжко і малий цього разу підкорився, човгаючи у салатових шортиках з ведмедиком на сідницях.

Хлопчик заснув, а Федорівна підкручувала радіоприймач, що кожні три години сповіщав старенькій про новини Донбасу. Тієї частини, що окупувала Росія, звичайно ж. Нарешті бабуся докрутила всі антени і неприємний російський голос ведучої новин почав доповідати. Антоніна Федорівна сіла на диван, тримаючи цукрові бублики у чаї. Через відсутність своїх власних зубів старенькій доводилось розмочувати все до консистенції кашиці.

Всі були зайняті ділом і нарешті залишили Наста з Лірою наодинці. Яковенко підійшов до дівчини на кухні:

– Шкода малого, – підібгавши губи, покивав головою Наст.

– А ти хотів його відправити куди подалі, – почала накривати мокрим рядном Ліра хлопця. – Безсовісний, – кинула вона рушником в Наста, але воротарська реакція допомогла зловити зім’яту грудку тканини у декількох сантиметрах від обличчя.

– Та не вигадуй, я одразу запропонував йому хліб з сіллю та домашній затишок, – з посмішкою відповів Наст, кидаючи рушника на стіл.

– Дурнику… – покивала дівчина головою, намагаючись стримати усмішку.

– Лір… я хотів дещо серйозне запитати.

– Не боїшся, після всього, що накоїв? – знов почала грати дівчина у свої ігри, явно розуміючи, про що так хоче запитати хлопець.

– Ну реально… – благаючи скривився Наст.

– Ну ладно-­ладно, про що ти хочеш спитати, – наблизила вона своє обличчя до Настового. Хлопець бачив своє відображення в її чорних зіницях. Його пульс підвищився, дихання теж, у горлі стало сухо немов у Сахарі – слина пропала з роту за лічені секунди.

– Ліро…я… – почав мимрити хлопець.

– Ти чув?! – раптом відсахнулася вона, посерйознішав.

– Що?! Кого? – не розуміючи нічого, почав прокручуватись Наст навколо власної осі.

Дівчина вибігла у зал, де сиділа старенька, і підскочила до радіо, ввімкнувши гучність майже на максимум.

– Ліра! Сейчас же малиша разбудішь! – запротестувала старенька, але дівчина проігнорувала її.

– Єго состояніє на данний момєнт стабільно і, как говорят мєдікі, жизні нічєго нє угражаєт, – доносився голос ведучої із радіо. – Да, Оксан, я прісоєдіняюсь к пожеланіям скорєйшего виздоровлєнія нашему гєрою – майору, прінімавшему актівноє участіє в борьбє с екстрімізмом на деокупірованих тєрріторіях спеціальной воєнной опєраціі Анатолію Кудрявцеву, которий лєчіться в Сєвєродонецкє послє гєроічєского боєвого ранєнія в ногу.

Наст відійшов. Він не хотів чути, що казали далі ці підлабузники. До тями його через декілька десятків секунд привела Ліра.

– Насте! Насте, ти чув?! Насте, чув! Це він – той, що з мамою Маші говорив, той майор. Це він!

«Юрій Волков, Денис Попов, Анатолій Кудрявцев, Дмитро – зрадник» – прокрутив ще раз список Наст у голові. «Боротьба з екстримізмом.. батько… колишня дівчина військового… Анатолій Кудрявцев… майор… території що вони захопили…Анатолій Кудрявцев» – прокручувались думки в хлопцевій голові.