Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ну як би тебе совість не мучила, якщо б ти відмовив хлопчику, який має таку саму долю як ти, тільки у п’ять років? – запитала вона пошепки у Наста.

– Ну в нього ж не факт, що помер батько, – так само прошепотів він на вухо Лірі, на що вона зробила обличчя, що мовчки казало: «Ти серйозно? Це майже 100%».

– А чого ти до Лисичанська заблукав, Тімуре? – лагідно звернулася до хлопчика Мірова.

– Папа говорив, тута є бабушка моя, – проворкотів малий.

– А, тобто нам треба татову маму пошукати, Іванову. Не пам’ятаєш, як звати бабусю? – ласкаво жебоніла Ліра, посміхаючись хлопчиську.

– Нє знаю, как звати бабусю, – знизав плечима той.

– Ну а маму татка як звали? – вирішив обдурити хлопчика Наст, але спіймав облизня:

– Так папка с дєтдома, нєма у нього родітєлєй.

– Тобто маминих родичів тре шукати, – проґерґотів Яковенко і згодом вже зрозуміло додав, – а в мами твоєї яке було прізвище?

– Как це… прізвище? – насупився малий.

– Фамілія у мами, – підказала Ліра, паралельно посуваючи на голові малого шапку, що сповзла вбік.

– Іванова, як у нас с папкой, – не підіймав очей від землі малий.

– Добре, а як звали маму мами? – знов зробив спробу Яковенко.

– У мами нєт родітєлєй, она казала, – присік на корені Настові спроби Тімурчик.

– Ну хтось її ж народив, – вже трохи роздратовано зітхнув Наст і одразу ж охолонув, побачивши серйозний погляд Ліри. Малий не залишав і крихти надії, що вони знайдуть його родичів і знімуть з себе тягар відповідальності. – Бабцю-примару шукаємо? – прошепотів Яковенко, розкинувши руки в сторони, але Ліра лишень закотила очі.

Всю дорогу Мірова намагалася підбадьорити хлопчика, питаючи в нього про друзів та подруг, але він постійно відповідав односкладно, дивлячись собі під ноги.

– Ну, а в дєтском садікє била дєвочка, которая тєбє нравілась?

– Ну… била, навєрноє, – сором’язливо відповів Тімурчик.

– І што, ти дажє нє сказал єй об етом?

– Нєт…

– А чєго?

– Боялся, – відверто зізнався він.

– Ой, всє мальчікі такіє стіснітєльниє, так вєдь всю жізнь можно бояться і упустіть свой шанс в ітогє, ехх, – видихнула вона і чомусь обернулась на Наста.

– Так-так, – доєднався чорнявий хлопець до розмови, тому що думав, що саме через це дівчина повернулась до нього, щоб почути слова підтримки. – Не треба боятись, просто підходиш і кажеш: привіт, ти мені подобаєшся… е-е… не хочеш випити увечері кави? – Ліра пирснула зо сміху, а Наст пофарбувався в червоне, але, на щастя, ні Тімурчик ані Лора не зрозуміли нічого.

– Мені нєльзя каву, – похитав він головою. – Батько говоріт, ето для взрослих, – на суржику відповів малий.

Компанія підійшла до виїзду з міста і, повернувши на останньому перехресті праворуч, зайшла у напіввідчинену хвіртку першого будинку. Постукавши тричі, Наст почув знайоме човгання плетеними капцями та постукування палицею по дерев’яній підлозі. Двері відчинились і бабуся, навіть не побачивши хто перед нею, почала буркотіти:

– Што ж ви так бистро гуляєтє, Настік? Своділ би Лірочку в музєй іль парк… ой, а ето хто?! – побачила бабуся маленького хлопчика у шапці набакир та собаку, що важко дихала, висолопивши язика.

– Антоніна Фьодоровна, ето Тімурчік, єго папу русскіє забралі, а маму… ну ви понімаєтє, – перейшла на шепіт Ліра. – Можна ми єго покормім, а потом, єслі найдем отца, отвєдьом к нєму? – благаючи попрохала Ліра у старенької, обіруч тримаючи її за плечі.

Федорівна почала щось буркотіти на кшталт «ну це вже перебір», але Ліра додала:

– Ну давайтє просто накормім і дадім ночлєг, а завтра ми што-то может прідумаєм?

Старенька дуже невпевнено почала хитати у сторони головою, але під натиском Ліри здалася.

– Ну хорошо-­хорошо, только собачка пусть побудєт там, гдє свінарн…

– Да-да, ми Лорє сдєлаєм удобноє местєчко, гдє жила раньше Каміла, – перебила Ліра, щоб Тімурчик не хвилювався через слово «свінарнік».

«Ми зробимо», авжеж мало на увазі те, що повинен зробити Наст, тому що дівчина займалася миттям та перевдяганням Тімурчика, доки Антоніна Федорівна готувала смачний обід. Хлопець пішов до свинарника, узявши с собою декілька старих, з’їдених міллю ковдр, та покликав розумну собаку:

– Лоро, ходімо, – попрямував до колишньої оселі Каміли, якої Федорівна здихалася ще в середині липня.

Собака слухняно пішла за хлопцем і, очима розумного створіння, дивилася, як Наст будує їй затишний прихисток в середині не дуже затишного сараю, дошки якого вже відсиріли від вологості і частих опадів.

– Ну, це вже більше схоже на оселю, чи не так? – повернувся Наст до Лори, що важко дихала. – Йди-но сюди, йди, – постукав хлопець по м’яких простирадлах і собака, понуривши голову, смиренно пішла у нову домівку. – Хороша дівчинка, дуже розумна, – погладив Наст собачку і вона у відповідь обтерлася головою об коліна хлопця, показуючи цим свою довіру. – Все, тепер тобі можна гуляти тільки на вулиці та ночувати тут, добре?

– Гав, – немов відповідаючи, гавкнула не дуже голосно собака.

– Хе-хе, дуже розумна, дуже… – не міг зупинитись нахвалювати та чухати собаку Наст.

Нарешті, вийшовши з колишнього свинарнику, хлопець направився у дім. Федорівна з Лірою та Тімурчиком сиділи за столом та обідали. Маленький хлопчик неначе перевтілився – так сильно змінили його зовнішність чистий одяг та купання. Він наминав вареники з картоплею так швидко, що Федорівна не встигала накладати нові.

– Ой… Наєвся! – впав лобом до столу малий, приклавши долоні до надутого живота.

– Наконєц-то, я уже думала ідті куру забівать, – похитала обличчям Федорівна.

– Можеш піти спати, ти певно втомився, – зайшов у кухню Наст.

– Ой… – перелякався малий несподіваною появою хлопця. – А гдє Лора?

– В лісі, з вовками, як і домовлялись, – доброзичливо посміхнувся Наст, але побачивши гримасу Тімурчика за секунду до вибухового плачу, поспішив змінити свої слова. – Жартую-­жартую, Тімурчику, жартую… вона у своїй власній хатинці на дворі, – показав вказівним пальцем Наст на вікно, за яким була ділянка Федорівни та нова оселя Лори.