Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– До речі… – почала дівчина, коли Насту здавалось, що він от-от випалить: «Го зустрічатись!»

– Угу… – прогудів хлопець, показуючи цим, що він уважно слухає, дивлячись на пожовкле, розтоптане листячко під ногами.

– Пам’ятаєш Машу з 6-ї групи, – хлопець похитав головою в боки. – Ну, була у нас дівчина в 6-й групі, Маша… Так от вона така була скажімо… ну трохи легкої поведінки… ну, як мені здається.

– Та кажи як є… повія, – покивав головою Наст.

– Ні, не треба так!

– Чого це?!

– Дослухай! – трохи нервово вже сказала Ліра і хлопець кивнув головою. – Так ось, зустрічалася вона з хлопцем із ЗСУ, – трохи тихіше продовжила Ліра, а Наст, зацікавившись, наблизив своє обличчя ледь не впритул до дівчини. – І коли почалася війна… щось там сталося, чи помер він… не пам’ятаю, але більше вони не зустрічались і ось у серпні вона почала зустрічатись з російським військовим.

– Тьфу… хвой­да.

– Дослухай! – ще більш нервово випалила Ліра і Наст знов кивнув, хоча вже був настроєний максимально проти цієї Маші. – Вона постійно каталась з групою цих росіян на буханці, пила алкоголь і все було з нею гаразд, але одного разу, наклюкавшись, вона розповіла своєму хлопцю про те, що вона зустрічалась з ЗСУшніком. Він, як вірний слуга, доніс це до свого керівництва і Машу забрали на підвали. Все це розповідала її мама нашій спільній з батьком знайомій, а вона нам. Так от, мама Маші ходила туди до росіян кожного дня, починаючи з 4 вересня і кожного разу їй казали – вона на допиті. – Ліра нервово зробила ковток кави та, подивившись по сторонах, продовжила. – Кожен з нас розумів, що нічого з тієї Маші вони не візьмуть, якщо казати про цінну для них інформацію, тому це було логічно, що вони просто знущаються з неї, ґвалтують і все. Так продовжувалось місяцями, мати щодня ходила до них і ось на минулому тижні, коли вона просто задовбала їх до нестями, вони відповіли їй по-правді, що зробили, – Наст звернув увагу на обличчя Ліри, зелені очі якої наповнились сльозами. – Після того як вона стала на коліна, благаючи розповісти їй правду, якийсь майор, прізвище я не пам’ятаю, на К, якось, просто відверто сказав їй: ваша донька зрадила державу, тому ми, зробивши декілька виховних дій, відправили її в поле по гриби, але, на жаль, вона підірвалась на міні, мої співчуття, – після сказаного Ліра заплакала. Наст пригорнув дівчину до свого плеча та зробив декілька спроб втамувати її, заспокійливо нашіптуючи щось на вухо. Але все було марно, гарячі сльози стікали з її рум’яних щік та спадали на промерзлу землю. – Якою б вона не була…хм, – шморгнула Ліра. – Вона не заслуговувала на таку долю.

– Я знаю-знаю, – Наст гладив дівчину по голові, щиро погоджуючись із нею.

Дівчина заспокоїлась приблизно через п’ять хвилин і Наст знову пригадав свою ціль, з якою він йшов сьогодні гуляти, і хоч зараз був можливо і не самий вдалий час, але кішки шкребли кігтями його душу кожної секунди, коли він стримувався, не зізнаючись дівчині у своїх почуттях.

– Ліро… – почав він і дівчина підняла на нього свої чудові очі, на віях яких досі залишались крапельки сліз.

– Ізвінітє, – маленький хлопчик у протертій синій курточці і чорних штанцях підійшов разом із великою собакою до них. Наст закотив очі від сказу – його знов перервали. – А моглі б ви подєліться, пожалуйста, хлєбушком? – запитав малюк, чиє волосся стирчало у різні сторони з-під шапки, а блакитні очі дивились прямо у душу.

– Вибач, у нас немає хліба, – ввічливо, але трохи роздратовано відповів Наст малому.

Хлопчик сумно покивав і пішов далі, звертаючись до свого собаки:

– Лора, пошлі.

– А гдє твоі родітєлі? – поцікавилася Ліра, яка, наче мати, що хвилювалась за свою дитину, дивилась на хлопчика.

– Мама погібла, когда обстрєлівалі нас в мартє, я із Сєвєродонєцка… ну точнєє Новоайдара… ну… – хлопчик плутався в словах. Дитина була змучена, вочевидь, маленький нормально не спав і не їв вже декілька діб, – а папа пошьол в воєнкомат… єму пісьмо какоє-то прішло і он пошьол… і нє вернулся… уже трі дня не возвращаєтся, – опустивши очі, сказав малий і, шмигаючи носом, додав. – Кушать хочеться.

Ліра подивилася на Наста. Її очі знову блищали. «Трясця…» – подумав про себе Наст – здавалося, що сам пан Бог відводив хлопця від того, щоб нарешті зізнатись у своїх почуттях Лірі.

– Ми можемо відвести його до Федорівни? – пошепки сказала вона, чи то питаючи чи стверджуючи, Наст не зрозумів.

– Вона не погодиться, – хитав головою хлопець, доки малий хлопчик з надією дивився як дорослі люди сперечаються одне з одним.

– Нас теж спочатку не погодилася і що зараз?

– Ну ми-то допомагаємо їй, а це дитина – йому догляд потрібний, – заперечував Наст.

– То на вулиці його лишити? – вже почала розлючуватися дівчина.

– Ізвінітє, нє сорьтєсь із-за мєня, ми с Лорой лучше підем.

– Так-так, давай я тобі грошей трохи дам на їжу, – швидко погодився з малим Наст.

– НІ! – майже викрикнула Ліра, яка вже зовсім обурилась. – Как тєбя зовут мальчік?

– Тімур.

– Тімурчік, пойдьом с намі… к нашей… бабушкє, она тєбя покорміт, а потом, єслі ми найдьом твоєго папу… то передадім тєбя єму, хорошо? – доброзичливо запитала вона.

– Єслі можно.. – опустив він свої блакитні оченята донизу.

– Конєшно, Тімурчик.. А етот злой дядя пусть тут на лавке сідіт, да? – указала пальцем вона на Наста.

– Та ні, ще чого, дядя з вами, – встав з лавочки майже двометровий хлопець і м’яко прибрав палець дівчини від свого обличчя.

Так і сформувалася нова компанія. Юнак, дівчина, хлопчик та білий лабрадор на прізвисько Лора, яка, судячи по ході, була вже старенька, але дуже розумна. Йшли вони до Федорівни повільно, через собаку, яка не могла швидко пересуватись, та знайомились із Тімурчиком ближче. Виявилося, що хлопчику лишень п’ять рочків, народився він у селі Новоайдар, що неподалік Сєвєродонецька, але більшу частину свого короткого життя прожив він у місті. Його батько Олександр Іванов був електриком, а мати Світлана – вчителькою з історії в школі. Батьки довго не могли мати дитину і Тімурчик був їхнім єдиним янголям. Наст і не збагнув, що доля зводила його майже завжди з людьми, у яких не було батьків, або був лишень хтось один. Про це йому нагадала Ліра.