Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Йду-йду… – стримуючи посмішку, розвернувся Наст і додав тихенько під ніс, – цілувать, – але Ліра почула і, трохи почервонівши, дуже мило знітилася.

– Привіт, – привіталась вона, обіймаючи Наста.

– Привіт, – відповів тим самим хлопець, намагаючись насолодитись моментом якомога більше. Ягідні парфуми, що нагадували аромат синього стиглого винограду, відправляли хлопця кудись далеко від Лисичанську, а її тендітне тіло, ніжна шкіра, солодко-­пахуче пряме волосся притягували до себе, немов магніт.

– Я скучила, листування це таке, фізично значно краще бачитися.

– Я теж за тобою скучив, – зізнався Наст, почервонівши. – То давай частіше бачитись, я можу прямо до лікарні підходити чи до твого будинку.

– Ми ж це обговорювали… – хитаючи головою, сказала вона. – По-перше, батько не дозволить, по-друге, я за тебе хвилююсь, ти сам казав, вони знають твоє ім’я, прізвище, напевно, також знають, і, якщо зупинять перед мостом, побачать твій паспорт…

– Та я ж не дурень з собою його носити! – заперечив Наст, але дівчина все одно відмовлялася.

– Це дуже небезпечно, – похитала Ліра головою. Вони вже не вперше починали цю розмову і, кожного разу, дівчина, яка сама хотіла бачити Наста якомога більше, відсікала на корені його варіанти зробити це.

Федорівна зробила шарлотку, тому вони, протягом години, спілкувались одне з одним та розповідали різні життєві історії, смакуючи з чаєм випічку старенької. Сьогодні Наст вирішив розповісти про своїх друзів-­футболістів і, почавши з Сави, найліпшого друга, закінчив Цвіркуном, чия історія отримання його прізвиська майже завжди викликала посмішку або сміх у людей. Цей раз не став виключенням і Антоніна Федорівна разом із Лірою дружньо реготали над тим, як Олександр Юрійович примусив Цвіркуна п’ятсот разів присідати і віджиматись у поїзді, за те що той світив ліхтариком, шумів та будив тренера через свої забаганки. Настала черга історій від Федорівни і вона почала пригадувати, як зі своєю сім’єю їздила на Кавказ. Наст слухав бабусю, але час від часу відволікався і кидав погляд на дівчину, яка підперши підборіддя маленьким кулачком, уважно слухала і кивала старенькій, сніжно-біло посміхаючись при цьому. «Ідеальна», – знов і знов думав про себе Наст.

Дослухавши безліч історій Антоніни Федорівни та якось відхрестившись від ще одного шматочку шарлотки, хлопець із дівчиною пішли гуляти. Наст дуже хвилювався, тому що планував зробити сьогодні те, чого не робив ніколи – запропонувати дівчині зустрічатись, а якщо пощастить – поцілувати, але в принципі був не проти виконати план і в зворотньому порядку. Долоні Наста трохи пітніли і він весь час обтирав їх об свої модні сині джинси. Хлопець прокладав маршрут їхньої подорожі, як джентльмен, хоча й гадки не мав, де вони. Йдучи вздовж дерев, чиї голі гілки вже давно підготувалися до зими, скинувши усе пожовкле листя, Наст подивився назад і, побачивши лишень жінку, що несла пакет з продуктами у п’ятдесятьох метрах від них, почав цікаву для себе тему:

– А пам’ятаєш… ти якось питала мене про дівчину… чи є в мене?

– Угу… – прогуділа Ліра, трохи почервонівши. – Що, з’явилась? – немов байдуже запитала вона, хоча серце трохи стислося у грудях дівчини.

– Хах… поки що ні, я просто хотів нагадати тобі, що я запитав у тебе, а ти мені не відповіла… – подивився хлопець на Ліру, а потім швидко додав, щоб запобігти знов ухиляння від прямого питання. – Ну, ти відповіла питанням на питання.

– Я пам’ятаю… – посміхаючись, сказала дівчина, склавши долоньки під пахви своєї білої курточки. – Ну, поки що теж нема.

– Поки що? – перепитав Наст, навіть і не пам’ятаючи, що сам вставив це двозначне словосполучення, коли відповідав.

– Так.

– А є хто на прикметі? – трохи навіть роздратовано запитав він, не розуміючи гри і флірту дівчини.

– Ну, можливо… – так само загадково відповідала вона, посміхаючись, від чого градус напруги у Наста, який ніколи до цього не грав у подібні ігри з дівчатами, зростав у геометричній прогресії.

– Покажи фотку.

– Це що, наказ? – обурено підняла гордовита дівчина очі.

– Ні-ні, вибач… просто покажи його, будь ласка, цікаво ж.

Ліра бачила як напружився Наст і вирішила остудити його:

– Добре, дивись, – вона дістала телефона і Наст, із стиснутими втричі органами черевної та грудної порожнини, затамувавши дихання, подивився в чорний екран телефону дівчини. Він чекав декілька секунд, не дихаючи, але бачив тільки відображення себе і оголених гілок над головою. – Ой… телефон сів… – якось награно сказала дівчина, незрозуміло для Наста ще більше почервонівши, та сховала телефона назад у сумочку.

Яковенко так і не зрозумів нічого, але здоровий глузд підказав, що скоріш за все ніякого хлопця не існує, і Ліра просто кепкує з нього. Вдвох вони підійшли до маленького магазинчику, де продавали каву і Наст запропонував купити їм з Лірою по чашечці.

– Ти яку будеш? – запитав він у неї, стоячи спиною до вивіски, де всі ціни були вказані в руб­лях. – Чи морозива хочеш? – з посмішкою додав він дівчині, яку прохолодний осінній вітер змусив тримати рученята під пахвами, щоб погрітися.

– Та ні, хочу каву-у, – протягнула вона, наче вони стояли у салоні Мерседес і дівчина канючила у свого чоловіка S‑клас замість А. Насту подобалось це і він гордовито підійшов до стійки.

– Можна Лате і Капучіно.

- 160 руб­лєй, – дівчина у татуюваннях, років тридцяти, невдоволено підняла голову від телефону.

– Лате на банановому молоці, – прошепотіла Ліра на вушко Насту.

– Лате на банановому, – повторив Наст.

– Угу, – прогуділа бариста. – 200 руб­лєй. – Дівчину, здавалося, зовсім не спантеличив фактор мови від замовника двох стаканчиків кави.

Наст поліз в кишеню і дістав дві пожмаканих сотки. Він навмисно бгав російські купюри, неначе роблячи цим якийсь протест, хоча розумів, що декілька зім’ятих соток навряд чи погублять російську економіку. Через декілька хвилин Наст з Лірою отримали свою каву і під відразним поглядом баристи, після того як Наст сказав «дякую», вони пішли далі вздовж вулиці. Діставшись найближчої лавочки, вони сіли трохи поодаль одне від одного, і хоч Насту й хотілося сісти якомога ближче до Ліри, через хвилювання та якісь її натяки на іншого хлопця, він не зробив цього, але, на щастя, дівчина була дещо сміливіша за Наста і майже одразу вона пересіла впритул до хлопця, пробуркотівши щось на кшталт: «Холодно». Хлопець з дівчиною сиділи торкаючись стегнами, плечима та майже обличчями одне одного і мовчали протягом двадцяти секунд, час від часу роблячи невеликі ковтки гарячої кави.