Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 8 ПОЗАПЛАНОВЕ ЛІКУВАННЯ

Глава 8

ПОЗАПЛАНОВЕ ЛІКУВАННЯ

 

Ранок Наста починався рано. Сонце ще навіть не з’явилось над небокраєм, тому поле поруч з хатинкою Антоніни Федорівни, було вкрите густим туманом. Дідусь, що проїжджав повз хатинку бабусі на велосипеді, здійняв руку і подзенькав у дзвіночок. Наст підняв голову від землі і привітався з вусатим дідусем, також здійнявши руку догори. Минуло майже півроку з моменту, коли Яковенко дізнався, що його батька вбили. Зараз була середина листопаду і, приблизно, десять днів, як Наст подумки святкував визволення Херсону. Хлопець стояв у теплому одязі і скопував землю на ділянці Федорівни. Кожного дня бабуся давала хлопцю завдання, які він повинен був виконувати, щоб жити у неї в будинку. Таке правило вигадав сам Наст, тому що йому було соромно безкоштовно жити у старенької і не віддавати за це нічогісінько натомість. Наст повернув голову назад – до землі з лопатою, тихенько шепочучи при цьому: «От старий дає!». Кожного дня цій дідусь, що жив у декількох кілометрах від міста у невеличкому селі, їздив на своєму велосипеді до річки, щоб половити рибки. За-

звичай хлопець бачив старого, коли той повертався, у більшості випадків ні з чим додому, але сьогодні Наст встав зранку, щоб зробити все, що повинен, тому побачив старого ще у гарному настрої. Стрілянини й вибухів вже не було давно і це, мабуть, єдине, що могло тішити хлопця посеред усіх проблем. Росіяни захопили Лисичанськ остаточно через декілька днів після подій у квартирі Яковенків, і після цього як таргани повилізали зі щілин усі «ждуни» «руського міру». Якщо Насту здавалось, що Сєвєродонецьк та Лисичанськ були проросійськими більш ніж проукраїнськими містами до війни, то зараз він бив себе по голові від однієї думки про таке. Зараз це було навіть не слов’янське

місто. Приблизно тридцять відсотків від усіх чоловіків, що заповнювали Лисичанськ, були мужики з бородами як мінімум до початку шиї, які і російською нормально спілкуватись були не в змозі, і, після декількох спроб вимовити щось, вони плювали на це й починали швидко балакати на своїх мовах: чеченських, осетинських, аварських та інших.

Ліра поїхала додому як тільки відновили переправу через Сіверський Донець. Щотижня вона приїжджала до Наста під приводом, що їде до бабусі, яка прихистила її на два тижні. Батько Ліри давав їй гроші і дівчина купувала багато продуктів харчування, а решту намагалася впхнути кудись у речі Яковенка, тому що хлопцю соромно було брати у дівчини кошти. Насправді ж, хоч Ліра і допомагала бабусі, їздила вона все ж таки до хлопця, до якого сама вже мала почуття, але повністю приховувала це. Кожного тижня, починаючи з серпня, вони гуляли удвох, як друзі, спілкуючись на всі теми та блукаючи безлюдними парками та мікрорайонами, ласуючи при цьому морозиво, яке за жодних обставин не купувала дівчина, а тільки хлопець. Ані розтрощені будинки, ані лнрівська поліція, якої було більше за мешканців міста, не могли зламати та проникнути

вглиб цього енергетичного кола закоханості, що було невидиме людському оку, а лишень відчувалось вакуумом у животі та тріпотінням у грудях двох молодят.

Ось і сьогодні, Наст, виконавши всю роботу на городі, пішов купатися та голити свої тарганячі вуса. Вдягнувши єдині модні джинси, він чекав на дівчину. Хлопець відчув, наче щось коле в кишені, та, зануривши туди руку, дістав картонну візитівку. З неї велике око, таке саме як на гаражі біля будинку, дивилось на нього, назва «Infinity's eyes» була трохи нижче, з маленькими очима, що дивилися вбік на посилання в телеграм канал. Наст застиг на мить. «Звідки ця візитівка у моїх штанях, які я взагалі майже ніколи не вдягав» – думав він про себе, але, через деякий час, стоячи немов закам’янілий бовван, пригадав, що останнього разу зодягав їх під час першого походу на навчання і, можливо, Діма поклав її ще тоді, а Наст не пам’ятав через дію пігулки. Це було логічніше за все, а отже ці «очі нескінченності» – і є магазин на який працює Юдін. У думках хлопця одразу виникла лють і бажання зім’яти візитівку і викинути у смітник, але, раптово, у двері постукали. Наст, збентежений і схвильований, кинув картонну карточку на нове підвіконня, яке разом із новими вікнами він проспонсував навпіл із Лірою, після того як першого липня авіабомба впала на поле поруч із ними та понівечила все. Витратив на це він 200$ з 500, що лишалися на той час.

– Ето, навєрноє Лірочка прішла, куколка, – кульгала Федорівна з палицею до дверей, відчиняти дівчині, яку знала півроку, але вже ставилась як до онучки. Її рідна донька та онуки виїхали до Європи і до закінчення війни навряд чи могли б побачити свою бабусю.

– Так, напевно, – нервово кивнув Наст, намагаючись знайти якесь зайняття, щоб зробити видимість роботи під час того, як дівчина зайде, немов вона застала хлопця зненацька.

Великий металевий ключ встромився в замкову щілину і, після декількох обертів, двері відчинились. Наст почув за спиною задоволені вигуки Федорівни. Він стояв спиною і щось крутив у плафоні на стелі, намагаючись стримати посмішку задоволення – він чекав кожного тижня цієї миті, коли його ендорфін, оксітоцин та інші гормони підскочать у тисячі разів.

– Ой, заході, красавіца… ну какая ти у нас красівая! – торохтіла бабуня. – Ну зачєм ти столько накупіла? Ну, Ліра, ми ж с Настіком і так кушаєм по пять раз в день. Настік! – Федорівна була єдиною людиною, хто називала Наста таким чином. Старенька казала, що Наст – якось коротко і грубувато, а Анастас – знущання Настових батьків над ним, тому вона називала його Настік, немов «котік», тільки трохи інакше. Хлопець не заперечував, її дім – її правила.

– Чєго ти там стоіш? Шо ти там крутішь на потолкє? Ану, іді обнімай Лірочку, целуй! – наказала старенька і почала човгати у напрямку кухні. Антоніна Федорівна не розуміла, що Наст і Ліра просто друзі, а не пара. Коли Наст пояснював їй це, після кожного разу, як вона розпитувала про них з Лірою, як давно вони разом, старенька лишень відмахувалася рукою, кажучи: ну што ви видумиваєтє, я што нє віжу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍