Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Росіяни заметушились, а головний їхній заводила заволав:

– ВСЄ НАВЄРХ! ЮРА, ОХРАНЯТЬ ПОД’ЄЗД! НІКОГО НЄ ВПУСКАТЬ – НЄ ВИПУСКАТЬ!

Коли останнє тупотіння покинуло хату, Наст із швидкістю кулі виповз з укриття. «Дай Боже ноги, а чорт колеса» – як молитву проговорив про себе він приказку. Подивившись у дзеркало на останок, він знов побачив батька за своєю спиною.

– Дуже розумно, синку, дуже…

– Імена! Я не піду, доки ти не скажеш, – на горі вже почалась метушня, схоже, росіяни зрозуміли, що їх ввели в оману.

– Юрій Волков, Денис Попов, Анатолій Кудрявцев… Ти помстися за мене?

– Або помру, батьку, – сказав Наст і підбіг до дірки у стіні. Голос Сави на горі почав потроху перериватися через відстань між Настовим телефоном і колонкою, але основну частину, де про росіян, що згинуть як раби на сонці, почув весь мікрорайон.

Просунувши руки і вчепившись за виступ із зовнішньої сторони фасаду будівлі, хлопець витягнув спочатку тулуб, а потім і ноги, і, відштовхнувшись від стіни, впав, не встигнувши нормально згрупуватися. Від розбив лікоть, але зараз це його зовсім не бентежило. Він побіг. Швидко. Дуже швидко. Лікоть був у крові, ліва нога накульгувала від болю, але на очах вже не було сліз. Була лють. Відраза. Ненависть. Жага до помсти. Він біг і повторював щосекунди ці три імені, щоб не забути тих, кого він вб’є, або помре у спробах помститися їм: «Юрій Волков, Денис Попов, Анатолій Кудрявцев». Пробігши стежинкою, він озирнувся, щоб востаннє глянути на свій двір: росіяни вже вибігли з під’їзду і розгублено дивились по сторонах. На дитячому майданчику, чи на тому, що від нього залишилось, стояв русявий хлопець, що дивився на Наста і пив каву, стоячи у капцях і чорних бавовняних шортах, немов це був ранок звичайного дня десь у Парижі. Наст і не помітив його спочатку, здавалось, він, як завжди, з’явився нізвідки. Пара від кави трохи перекривала його обличчя, але хлопець впізнав би Діму і без обличчя. Пазл у голові юнака склався, а четверте ім’я додалось. Наст біг додому, до Ліри і повторював чотири імені, носії яких, у сп’янілих від люті думках хлопця, продовжували своє життя на цій планеті тільки номінально: «Юрій Волков, Денис Попов, Анатолій Кудрявцев, Діма – Іудін».