Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Було не зрозуміло як Наст не втратив свідомість. Юнак впав долілиць, здригаючись від плачу та стукаючи себе кулаками по макітрі. У відображенні дзеркала прямо за спиною у хлопця поруч з диваном стояв його батько у сірому пальті і з любов’ю посміхався сину. Хлопець крізь сльози в надії знов озирнувся на вітальню, але окрім нього, дивану та дірки в стіні в кімнаті не було нікого і нічого.

– Синку, – повторив батько… – Вибач, що не вірив тобі. Тепер мені все зрозуміло. Ти не там… і ти не тут… Ти… ти ніби поміж… – продовжував батько, доки Наст вив на полу, продовжуючи бити себе кулаком по голові. Сльози утворювали калюжу під ним. – Ніби… між світами, ти… синку… вибач мене… вибач мене, синку.

– Я не… вірю, – намагався вимовити Наст, не підіймаючи голови до дзеркала.

– Ти не віриш, що я помер? – легко, немов про щось буденне, перепитав Віктор. – На жаль так, я помер, але мені дуже добре, не хвилюйся за мене. Ти ж сам все бачив… – казав батько буцімто блаженним голосом, якого Наст навіть не пам’ятав.

– Тобто? – шмигаючи, запитав Наст.

– Ну там… – посміхнувшись, сказав Віктор. – На пляжі. Ми с твоєю мамою стрибали, а ти підійшов, пам’ятаєш?

Мурахи пройшли по спині Наста, він просто не розумів, як можливо у світі те, що коїться зараз. Хлопець пригадав сон. Він зрозумів, чого той молодий хлопець був так схожий на нього, чому сірий костюм був немов такий самий як і його. Наст збагнув, що костюм не був такий самий… це й був його костюм, який батько віддав йому ще у школі. До цього батько одягав його на весілля із Настовою мамою, хлопець це пригадав, довбаючи себе по голові та вириваючи волоси від розпачу.

– Але ж то був сон, – сльози градом спадали з щік хлопця.

– А що тоді зараз? – пошепки спитав Наста батько, таке враження, наблизившись до його спини як ніхто з померлих до цього. – Ні-ні, синку… ні… – шепотів він немов прямо у Настове вухо. – Спить тільки тіло… але не душа…

– Ти мені… е-хе…е-хе…- не міг віддихатися Наст. З розумінням того, що його батька забрали в нього, складалось враження, що у хлопця забрали й всі основні фізіологічні потреби, такі як кисень, який юнак намагався, неначе риба на суші, схопити ротом, але це було марно, він ніяк не міг надихатись – новий порив плачу вичавлював з нього останні сльози і все повітря з грудей. – Ти мені обіцяв… що… е-хе… що ніколи не помреш, – маленька дитина з дитячого садочка прокинулась в ньому. Хлопчик з шапкою набакир у вовняних рукавицях і повними кишенями каштанів знов з’явився перед своїм татом, чекаючи на його обіцянку, що значила значно більше ніж буль-яке, навіть Боже слово. Наст намагався ухопитися за якусь соломинку, не бажаючи розуміти, що все це марно.

– Синку… – видно було, що до цього абсолютно спокійний батько теж засмутився. – Вибач, синочку… я не зміг… мені не дали виконати обіцянку.

– Що сталося, тато? Що сталося? – шмигаючи, питав Наст, намагаючись заспокоїтись. Він сидів на підлозі і боявся розплющити очі, адже йому здавалось, що він божевільний. Цього просто не могло бути.

– Мене вбили, синку.

– Хто? – сльози з заплющених очей знов заструменіли по щоках.

– Росіяни. Три людини. Хтось здав нас, хтось розповів про наш.. секрет. І вони прийшли. Туди. Вони знали про виробництво. Вони не дали мені виконати наказ. Вони не дали… – трохи відчужено повторював Віктор. Було дуже боляче… дуже, – було чути як важко Віктор пригадував деталі своєї смерті.

– Скажи мені, тато, я благаю, скажи мені їхні імена.

– Вони катували, але я не сказав їм нічого… – продовжував батько, ігноруючи синове питання. – Вони знають багато, але й не все, – знов дивно продовжив Віктор. – Вони не знають місця найтоншого прошарку, не знають про озеро… Допоки…

– Тато, скажи де це було, скажи їхні імена, будь ласка! – вже майже заспокоївши дихання, запитав ще раз Наст, цього разу голосніше, сидячи перед дзеркалом на колінах із заплющеними очима.

– Сину, встань! – у наказному тоні гучно сказав батько і Наст підкорився. – Подивися на мене! Подивися! – Наст крізь сльози подивився в дзеркало на батька, що стояв біля дивану. – Вони вже близько! Сховайся сюди, – він вказав пальцем на таємне місце Наста, де він зберігав заборонені речовини для Діми. Батькове сіре пальто було немов нове, і сам Віктор виглядав так, як Наст його собі уявляв, думаючи про тата: з невеликою щетиною, коротко підстрижений, у своїх вічних синіх джинсах. У реальності батько мав набагато довше волосся через неможливість підстригтись і набагато гірший вигляд, коли Наст востаннє бачив його за ніч до виїзду з міста.

– Хто близько?

– Немає часу пояснювати, ховайся.

– Звідки ти знаєш про це місце, про мій сховок?

– Я завжди знав, синку… завжди.

Раптом двері під’їзду бахнули. Наст почув кроки і швидко кинувся під диван. Тільки-но закривши кришку над собою, він почув, що у квартиру ввійшли.

– Рассрєдоточіться, он гдє-то здєсь! – Суворий голос військового гучно віддавав наказ.

– Чісто-чісто, – доносились з різних кімнат голоси інших військових.

– Іщітє, осли! Прячється он! На-а-ст, ВИ-ХО-ДІ, ха-ха-ха! – прокричав перший, і від його слів кров застигла у Настових жилах. – Наш наводчік пока ні разу ні ошибался, так што іщем, парні, іщем-іщем!

Хлопець тремтячою рукою дістав телефон, не розуміючи, що робити.

«Зараз знайдуть, зараз знайдуть» – кожної секунди повторювались думки, руйнуючи все у хлопця в голові. «Пістолет!» – згадав він, але потім зрозумів, що краще просто вистрілити з цього пістолета собі у скроню – пришвидшити результат. Хлопець намагався думати, але думки вилітали з голови кожного разу, коли військові берці відбивали по дошках, під якими лежав Наст.

– Крєтіни, іщітє, он может закончіть то, што собірался сделать єго папаша-­нацик! Переройтє тут всьо, он должен бить здєсь!

«Колонка!» – вистрілило у думках хлопця і він, благаючи Бога, щоб все пройшло, так як він задумав, розблокував телефона. Скрючений як кікімора, хлопець увімкнув «Bluetooth» і почав шукати пристрої поруч. Телефон не знаходив нічого протягом декількох секунд, що здавалися нескінченністю, як раптом на екрані висвітилось те, що могло врятувати хлопцю життя. «KOLONKA LIRI» називалось це. Наст натиснув приєднатись і, дякувати богу, повідомлення на екрані сповістило хлопця, що він таки зміг. Якісь військові, що стояли у декількох кроках від дивану, вирішили передвинути його, як раптом на горі на повну гучність почалось: «Ще-е не вме-е-ерла в У‑у-кра-ї-ні» – голос Сави був ввімкнений на 100% гучності і зараз він не здавався Насту відразним, навпаки, хлопець гадав, що він буде готовий слухати пожиттєво цю пісню і поставити її на рінгтон, якщо це допоможе вижити.