Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Це що, твої друзі-­футболісти? – нарешті доповзла Ліра до хлопця, поправляючи скуйовджене волосся на голові.

– Угу, – відповів блідий Наст, досі не розуміючи, що коїться.

Єдине питання, що було в його голові, звучало: «Як?». Хлопця цікавила причина, мотив і все інше, але саме питання «Як вони це зробили? Як потрапили сюди?» бентежило його кров. Через дві хвилини пісня закінчилась і люди почали розходитись – хтось мовчки, дехто промовляючи слова подяки за те, що підвищили настрій. Залишились Наст з Лірою і веселі хлопці, що, навіть не помічаючи друга, почали переглядати своє відео в телефоні Захара.

– Слишішь, братішка… «хмм», – видихнув шмарклі з носа на землю бородатий чеченець, підійшовши до Цвіркуна ззаду. У нього не було ні зброї, ні амуніції, але з одягу було зрозуміло, що це військовий. – А чьо ет било, аа? Чьо ет било? Жопой, чьо ти сказать хотєл етім, аа? – агресивно почав він так, що Денис аж зомлів. – Ну, чьо ти язик засунул туда, гдє, баля! – додав він нервово мат. – Туда, гдє трясьош токо што, аа? – ледь зрозуміло вимовляючи слова, волав він на Цвіркуна, розмахуючи руками.

– Та ми відєо… – намагався виправдуватися Цвіркун.

– Нє гаварі! Тут я гаварю, баля! – гаркнув бородань і пробуркотів щє якусь фразу на своїй мові. – Ми тут протів етіх, как ви, борємся, ей! Протів етіх, тєх, гєєв, ей! – продовжував розмахувати руками він. – Я щас парєжу вас просто, ей! Тварі ви! – дістав він ніж, доки чотири хлопця боялись вставити слово, вишукавшись неначе на лінійці у школі.

Тим часом Наст вже робив все, що треба.

Рюкзак на його плечах вміщував різні речі, але базові були там завжди – це алмаз, загорнутий у мішечок з-під бутс, пістолет та ампули фентанілу, які, незрозуміло навіщо, вкрав Наст, коли відвідував Анатолія Кудрявцева. Зараз в руках хлопця не було каменю, щоб відкупитись, або шприца з препаратом, ні. Зараз в руках високого хлопця, що хотів захистити друзів, був чорний пістолет «Beretta 92», який був саме тією мовою, яку якнайкраще розумів кадирівець. Наст сказав дівчині перейти дорогу і та, дякувати Богу, послухалася його і не стала стромити палки у колеса. Хлопець обійшов кадирівця зі спини і вперше пересікся поглядом зі своїми друзями. Очі Сави, до яких вже підкрався відчай, стали найщасливішими очима з усіх. Інші хлопці теж дивились на Наста не в змозі повірити побаченому, тільки Цвіркун не помічав його. Він дивився на лезо, яким розмахував перед ним російський військовий.

– Слишиш, чєпуха… бородатая, – впевнено звернувся до чеченця Наст. Наявність зброї у його руках, а тим паче відсутність її у кадирівця, надавали хлопцю впевненості, якої ніколи він не відчував раніше. Це відчуття було більше схоже на ейфорію від розуміння свого панування, влади над долею. Пістолет був спрямований просто в обличчя обуреному військовому, що як звір, якому прищемили хвоста, обернувся на Яковенка, але, побачивши дещо неприємне для себе, прибрав клики. Руки хлопця не тремтіли, а долоні не пітніли – він був впевнений у своїх діях на сто відсотків.

– Ей, братішка, ти чьо, ми ж просто общаємся! – почав чечен вже у сто разів м’якіше, але Наст не слухав.

– Я даю твоєй жопє дєсять секунд, послє чєго то, што у людєй називают мозгом, вилєтіт із твоєй чєрєпной коробкі.

– Нє гарячісь, братішка, ти ж нє будєш стрєлять, тут прібєгут всє на вистрєл – закопают тєбя.

– Дєсять.

– Ха куйх ма бай! – затряс чеченець рукою.

– Дєвять.

– Ти думаєш, напугаєшь мєня, ха-ха-ха, хо суна кел ву! – Знов видавав мати чеченською той.

– Восємь. Сємь. Шесть. Пять. Чєтирє. – бородатий відступав, волаючи чеченською, але Наст поглядом мерця дивився на нього, продовжуючи відлік. – Трі, два, – бородань побіг зиґзаґом зі швидкістю літака. – Одін… не такий він і тупий, – покивав головою Наст, оцінюючи зиґзаґ кадирівця та повертаючи пістолет назад у рюкзак.

– Ми приїхали рятувати тебе, а зробив це ти, брате, у першу ж секунду! – пішов обіймати Сава свого найліпшого друга. Наст відповів обіймами, насолоджуючись зустріччю, немов він повернувся в Україну. Україна приїхала до нього сама. Хлопець з ластовинням під очима та на носі щиро посміхався. Його кучеряве біле волосся тряслося, як і раніше, при кожному русі голови, а великі блакитні очі з цікавістю почали роздивлятися когось за спиною Наста. Ліра підійшла ззаду і Яковенко представив свою дівчину другу, сказавши, щоб знайомилися самі, тому що троє інших хлопців, які хоч і поступались за близькістю найліпшому, але були теж частиною їхньої інтернатської сім’ї, зараз смиренно стояли, чекаючи своєї черги, щоб привітатись із Настом.

– Захарчику, – майже зі сльозами вже пішов обійматись Наст.

Великий хлопець, що завжди, неначе охоронець, супроводжував їхню компанію, був найвідвертішою та найдобрішою людиною у світі. І хоч він і був закритим та нецікавим для інших – для своїх він був найціннішою особистістю. Захар завжди вмів слухати і казав все прямолінійно, через що на нього часто ображалися хлопці, і навіть не спілкувалися місяцями, як це було, наприклад, коли Цвіркун почав зустрічатись із Настею, а Захар відверто сказав, що вона хвой­да. Денис тоді образився та ледь не побився з другом, але потім вибачився, коли через два місяці побачив, як Настя цілувалася з хокеїстом у клубі, чим, власно кажучи, підтвердила свій статус і закінчила їхні недовготривалі відносини. Позиція Захара на полі давала невелику перевагу у дружбі із Настом. Кремезний хлопець був центральним захисником – завжди найближчою людиною для Яковенка, воротаря. Він неодноразово рятував хлопця, через що, інколи, не стримуючись, Наст застрибував на нього після фінального свистка і цілував на радощах у макітру.

– Рудий, – обійняв Наст ще одного друга, без якого й вода не освятиться. – Дуже радий бачити, брате.

– І я тебе, Настенько, – радісно та щиро привітався Даня Шираєв із Настом.

Рудий або Даня Шираєв, був дуже цікавим хлопцем. На зріст із заячий хвіст, худорлявий – він був кращим гравцем серед компанії друзів, та, мабуть, кращим з усіх, з ким коли-небудь грав Наст. Правий півзахисник, проворний, технічний та швидкий – так описував Рудого Юрієвич кожного разу тренерам, намагаючись віддати хлопця у гарний клуб з гідною зарплатнею. Якщо оцінювати Даню за людськими якостями, то відкривалось багато суперечливих моментів: він був ледачий і завжди намагався знайти когось, хто зробить за нього роботу. Проте Рудий, як і інші друзі-­інтернатівці, не мав нічого за душею, тому хлопець навчився вдало маніпулювати різними фактами, щоб змусити когось робити його роботу. Найулюбленішою жертвою в нього завжди був добряк Сава.