Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Міта залишалася поруч із дочкою, доки та не заснула на своєму ліжку. Стаючи на ноги й відчиняючи двері, вона ще раз глянула на обличчя своєї дитини: беззахисної, нетямущої про всі небезпеки, які чатують у дорослому житті.

— Ти житимеш у безпечному світі, — тихо промовила Міта. — І я зроблю все, щоб так і було.

***

Перше, що я відчула, коли прокинулася, — це біль у всьому тілі. На жаль, сон цієї проблеми не вирішив. Втім, цей біль швидко перекрився бажанням нарешті помитися та поїсти. Мабуть, ніколи в житті я так не хотіла з’їсти щось зі звичного асортименту. Сушки й каша вже не здавалися такими обридлими, як раніше.

Вставши з ліжка й глянувши на свої лати, я лише цокнула язиком: я більше не вартова й мала б уже позбутися правила постійно їх носити. Старі звички важко відкинути, але я вирішила спробувати.

Одягнувши нову сорочку й штани, які знайшла в шафі, я прихопила взуття, подароване вченими. У ньому навіть на вулицю можна вийти, якщо немає дощу. У порівнянні з важким взуттям вартових, це було справжнє свято для ніг.

Порожні коридори створювали дивну атмосферу, поки я йшла до їдальні. Втома поступово відступала, а на зміну їй приходила цікавість: куди зникла Марія? Чому всі в підземеллі виглядали такими втомленими й наляканими?

Проте запитати про це не було в кого, бо навіть у їдальні я не побачила підхожих людей. Там була лише якась вчена, що заснула за одним зі столів. Я не хотіла її будити. Нехай спить, а дізнатися все я ще встигну.

Спершу я оглянула порожні столи, а потім перевела погляд на стійку, яка відділяла їдальню від невеликої кухні. Оскільки проходу туди не було, я перелізла через стійку, здивувавшись, наскільки я легка без лат.

Оглянувши себе, я усвідомила, як важкі лати за всі роки служби зробили мене сильною. Об’ємні м’язи, мало жиру. До коваля Андре ще далеко, але вистачить, щоб комусь звернути шию голими руками. Та як би мене не вразила моя зовнішність, порожній шлунок нагадував про себе. Я взялася обшукувати полиці під стійкою. Не думаю, що це правильно, але вибору в мене не було.

Доволі швидко я знайшла невеликий мішок із сухарями. Усього лише хліб, але я вчепилася в нього зубами, наче не їла кілька днів, що недалеко від істини. Одночасно я продовжила пошуки й знайшла пару сухих морквин і кілька жмень родзинок. Я почувалася шкідливою дитиною, що пролізла кудись і наробила шкоди. Це викликало в мене посмішку.

— Бачили б мене зараз мої батьки, — прошепотіла я, переводячи погляд на стелю. За нею й туманом мало бути небо.

Церква завжди стверджувала, що душі порядних людей, які померли, живуть на небесах і спостерігають за нами. Хотілося б у це вірити, але щось не вірилося. А якби й було правдою, то навряд чи за чорним покровом туману вони могли б нас розгледіти.

— Щось цікаве на стелі? — почулося поруч, і я нарешті відвела погляд.

Переді мною стояла та сама вчена, що до цього спала за столом. Вона виглядала все ще втомленою й сонною.

— Нічого, просто замислилася. Я тебе розбудила?

— Хрускотом сухарів мене не розбудити, — відмахнулася вона й теж перескочила через стійку. — Тут є ще щось?

— Так, пригощайся. Але можуть бути проблеми через це.

— Не думаю, що це когось хвилює після того, що сталося, — її плечі здригнулися, ніби від морозу.

— Можеш розповісти мені? Ми тільки нещодавно повернулися й нічого не знаємо. Просто бачу, що всі тут якісь втомлені й налякані.

— Кожна людина в столиці бачила якусь примарну жінку, — її обличчя скривилося від страху. — Кожен бачив її по-своєму. Вона щось шукала. Дехто втратив розум, у когось не витримало серце.

Моя співрозмовниця говорила тихо, розповідаючи про все. Я намагалася її не перебивати, лише зрідка вставляла свої запитання, якщо щось було зовсім незрозумілим.

З почутого я лише зайвий раз переконалася, що зовсім скоро все стане дуже погано. Варто бути готовою. Але що ще я можу зробити? Зараз вся надія лише на вчених і варту міста. А я — у перших на побігеньках.

— Я зрозуміла, — кивнула я. — Це справді мало бути жахливо. А ви там над чимось конкретним працюєте у підземеллі? Я бачила, як Дорруд щось майстрував, але так і не спитала, що саме.

— Так, працюємо майже без упину. Хоча мені дозволяють час від часу байдикувати, бо я мало що вмію робити з того, що потрібно зараз. До того ж мій керівник вважає мене занадто неуважною та проблемною. У інший час таких новачків, як я, уже б вигнали, — вона гірко усміхнулася, підкреслюючи власну безнадійність. — А що до того, над чим працює старший вчений Дорруд, я нічого не знаю. Майже ніхто не знає. Він тримає це в секреті. Я навіть не впевнена, що Марія знала.

— А де Марія?

— Як я вже казала, не всі обійшлися звичайним переляком, коли з’явилася примара. Марія втратила розум. Страх полонив її, і вона почала рвати собі волосся, кусати губи, битися об стіну. Мені розповідали, що її прив’язали до ліжка й приспали снодійним.

Я не ненавиділа Марію й не вважала її кимось особливим для себе. Між нами були лише службові стосунки. Але почуте викликало в мені жалість.

— Дякую, що розповіла, — я перескочила через стійку. — Можеш показати, де тут лікарня й ванна?