Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

Отримавши у спадок старий маєток, Данило здогадувався, що його життя зміниться, але навіть уявити не міг наскільки. Адже будинок виявляється з секретом: з нього відкривається портал у паралельний світ — у місто митців і винахідників Леобург, де в небі пурхають невагомі літоциклетки і пливуть череваті дирижаблі, кудись у незвідане несуть своїх пасажирів стрімкі монорельси, парові механізми виконують хатню роботу... Проте над яскравим і на позір радісним Леобургом уже нависли чорні хмари: владу в місті захопив божевільний диктатор, а лещата зажерливих імперій, які хочуть підім’яти під себе останню обитель бунтарства, стискаються. Як вистояти в цій війні й урятувати чарівний Леобург, не втративши ні себе, ні свого кохання?

Ірина Грабовська

Леобург

Остання обитель бунтарства

Пролог

Леобург важко здивувати, проте сьогодні на майдані Олекси Чорного голці ніде впасти. Перехожі зупиняються, в будинках відчиняються вікна, хлопчаки видряпуються на ліхтарні стовпи. Всі вони збираються заради нього.

Хай він брав участь у таких заходах тисячу разів, та щоразу ця увага й цей захват тішать, наче вперше. Леобуржці ловлять кожне його слово, стежать за кожним порухом: як він недбало поправляє шийну хустку, як елегантно схиляє голову, щоб феротипіст упіймав найкращий ракурс і зобразив його тріумф. Шкода, зображення вийде нечітким — небо сьогодні похмуре, і крім звичного жовтуватого серпанку, над містом нависають важкі хмари, що передрікають дощ. Глядачі хвилюються, захоплено завмирають. Так, мабуть, варто послухатися дядька й пошукати щастя в політиці. Ці ідіоти носитимуть його на руках.

— Пані й панове! — він обводить поглядом присутніх. У голові паморочиться: блакитні, білі, ніжно-жовті стіни будинків ніби обертаються навколо нього коловоротом. Бентежить дивне відчуття: він бачить усе так ясно, до найдрібніших деталей, мов дивиться крізь лінзи тетранокля. Тонке мереживо на грудях юної дівчини, яка не зводить з нього очей, ворушиться від схвильованого дихання. По шиї огрядного пана у першому ряду сповзає крапля поту. Над головою гуркочуть вагони повітряного монорельса, й пасажири припадають до вікон, роздивляючись площу,— їхні обличчя білими плямами сяють за запиленим склом. Інтрига! Ще б пак! Це небезпечний, дуже небезпечний експеримент.

— Пані й панове! — повторює він, і площа завмирає.— Сьогодні ми маємо честь презентувати вам унікальний винахід, справжнє диво науки й техніки! Ми назвали його водомобілем.

Він справді любить цього маленького монстра. І не шкодує жодного лео, вкладеного в його розробку. В думках пролітають давнішні мрії — слава, запаморочливий, неймовірний успіх і тур по всій Європі, по всьому світу, як досі їздили тільки найкращі винахідники міста. Як багато він заробить! Значно більше, ніж коштували креслення того дурнуватого бідолахи, який продав їх за безцінь! Можливо, зараз, порівняно з розкішними кінними екіпажами аристократів чи доладно зібраними паромобілями, цей горбатий карлик з опуклими фарами й роздутим дахом і не схожий на чиюсь мрію, проте скоро ця модель заполонить вулиці Леобурга. Його жадатимуть усі — панночки в кольорових панчохах, солідні торговці патентами, розбишаки з Робітничого району. Бо це — майбутнє!

Краєм ока він помічає брата. Той стоїть на сходах, спираючись на білого кам’яного лева. Прийшов, бо сподівається побачити його провал! Жалюгідний пияк, нездара. Погляд темно-карих очей, як зазвичай, похмурий. Проте раптом брат посміхається самим куточком рота. Від цієї посмішки по спині всипає холодом. Слова завченої промови випурхують з голови, мов перелякані пташки. Він замовкає, а шофер визирає з кабіни, чекаючи на команду.

— Ми не розкриватимемо всіх деталей...— бурмоче він майже зніяковіло.— Але сміливо заявляємо: незабаром гуркоту й чаду на вулицях поменшає. Адже наш автоматичний екіпаж пересувається, використовуючи саму лише воду!

Натовпом пролітає гомін сумніву, а він бере барильце і заливає воду до баку водомобіля.

Як же йому подобається ця іграшка — вся, до блиску хромованих ручок.

— Яким же це чином, дозвольте поцікавитися, пане Яблонський! — недовірливо хмуриться високий пан, зазираючи всередину механізму. — Хіба йдеться не про парову тягу?

Ось воно! Ось це питання!

— Забудьте про неї! — збуджено кричить він.— Пара — вчорашній день! Леопольде, друже мій,— звертається до шофера,— почнімо демонстрацію. Пані й панове, на всі ваші питання ми відповімо за кілька хвилин, а поки що — насолоджуйтеся видовищем!

Він сідає всередину і хвацько грюкає дверцятами кабіни прямісінько перед носом занадто допитливого роззяви. Той червоніє від обурення й відступає на крок. Секунда, дві. Водомобіль оживає, починає вібрувати — стінки його тремтять дедалі сильніше, сильніше, і це тремтіння починає непокоїти. Він дивиться на водія — той гарячково смикає за важелі керування, проте водомобіль не рухається з місця.

— Леопольде? — стривожено каже він і несамовито лементує: — Леопольде!!!

Хапається за важіль аварійного скидання газів і зціплює зуби — шкіру обпікає.

А за мить усе вибухає гуркотом, вогнем і нестерпним, жахливим болем.

Розділ 1

Пляма

— Ні фіга собі будиночок!

У такі моменти, як зараз, Данилові навіть подобалося, що його друг негайно втілює у слова будь-яку думку, що залітає в його біляву голову. Бо самому осмислити почуття від цієї грандіозної будівлі з бурого ракушняка було вкрай складно.

Неспокій. Бентежність, прихована тривога. Бажання втекти і водночас — неймовірний потяг.

Перед ними височів справжнісінький замок — з величезними дубовими дверима, оббитими залізом, вітражним віконцем над входом і майже кокетливим на загальному похмурому тлі ажурним балконом. Стінами будинку повзли темно-зелені пагони дикого винограду. Вікна з дерев’яними рамами, схожі на бійниці, були каламутні й непривітні — здавалося, люди тут не живуть уже багато років. Обабіч будівлі наче приросли дві чотирикутні вежі з зубцями. За будинком був великий зарощений сад — розлоге гілля дерев звисало через кам’яну огорожу, повз яку вони їхали. Напівзруйноване око фонтана навпроти головного входу тільки підсилювало гнітюче враження. Данило чув про панські садиби, розкидані навколо Києва, але на власні очі таку бачив уперше. Будинок так контрастував з навколишньою сільською місцевістю, якою тягнувся їхній шлях, що, здавалося, потри очі — й усе зникне, мов міраж.

— І що мені з цим робити? — видихнув Данило, не зводячи приголомшеного погляду з запилених вікон другого поверху.— Я на таке не підписувався.

— Чуваче, та ти тепер просто феодал! — Федині карі очі спалахнули подивом.— Це ж справжнісінький палац! Слухай, тобі ж потрібні обладунки! Ну там кінь, щит, спис — усяке таке.

— Ще слово — і я офіційно призначу тебе на посаду коня.

— Грошей забракне! — гмикнув Федя.— А ким узагалі був цей твій дядько, чим займався?

— Та в якомусь начебто бізнесі крутився, типу купи-продай. Ми з ним сто років не спілкувалися. Чув, що він постійно їздив кудись, допомагав фрікам різним, групам з пошуку аномалій чи там цих... інопланетян.

Федя здивовано кліпнув очима й повільно повторив:

— М-м-м... інопланетян?

— Ага. Здається, у нього була мрія зробити наукове відкриття.

— Як же нудно я живу.

В цю мить на другому поверсі рипнуло вікно. Згори, притримуючи окуляри, визирнула