Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Завтра, у кращому випадку, — важко видихнула вона. — Нам зі Смарагд потрібно як слід відпочити. Тим більше, що з усього загону тільки ми й залишилися.

— Тоді можеш іти відпочивати. Однаково мені поки що немає чого тобі сказати.

— То мені наглядати за Смарагд? Усе ж ті випадки з її очима, а потім із серцем…

— За можливості, —  не сильно зацікавлено, промовив Дорруд. — Я поки не розумію, що це може означати. Втім, зараз це не на часі.

Старший вчений був настільки занурений у роботу, що навіть не помітив, коли Міта вийшла.

Їй було байдуже до вчених, але вона хотіла кращого життя для королівства. І саме план Дорруда зумів заволодіти її увагою та фінансуванням.

Для неї це була чудова можливість покінчити з прокляттям, яке забрало життя її батька, а також нарешті зосередитися на власному житті.

Так, план Дорруда забере життя багатьох невинних людей, але вони б однаково загинули — лише трохи пізніше, коли шансів на виживання королівства зовсім би не залишилося. Робота велася потайки від короля та більшості мешканців. Навіть серед учених майже ніхто не знав, що задумав Дорруд.

Міта одразу ж попрямувала до свого маєтку, оточеного такими ж багатими будівлями. Район для знаті не сильно постраждав під час першої появи монстрів, і все вказувало на те, що під час наступних зелених спалахів ситуація буде такою ж. Варти тут завжди було більше, ніж в інших частинах Лудвіга, а місцеві мешканці мали час і можливість навчатися фехтування. У кожного також була якісна зброя — необхідний атрибут для знаті.

Діставшись свого маєтку, Міта спершу оглянула його: решітки на вікнах виглядали достатньо міцними, щоб витримати більшість відомих їй монстрів; двоє вартових біля вхідних дверей здавалися готовими до бою; у внутрішньому дворі стояли вози, накриті тентами.

— Леді Міто, із поверненням, — привітав її один із вартових, і обоє вклонялися.

— Як тут справи? Примару бачили? — запитала вона, оглядаючи вози, навантажені списами.

— Ми не знаємо людей, які б не бачили, — відповів вартовий із похмурим виразом обличчя.

— То й моя дочка теж? — тривожно запитала Міта, помітивши, як обидва вартових похилили голови.

— Айві у своїй кімнаті, — відповіли вони, відчиняючи двері для Міти. — З нею все гаразд, але вона сильно налякана.

Серце Міти закалатало. Забувши про втому, вона кинулася до маєтку. Пробігла повз служанку, яка не встигла навіть привітатися, заскочила на сходи й попрямувала до потрібних дверей.

— Що ж я за матір така? — прогарчала вона, сердячись на себе.

Усі ці справи й підготовка до зелених спалахів змушували її забувати приділяти увагу п’ятирічній дочці. Айві проводила більше часу зі служанками й вартою, ніж із рідною матір’ю.

Міта часто порівнювала себе з батьком, який також виховував дитину сам. Але в її власних очах вона була значно гіршою матір’ю, ніж він батьком.

— Айві? — Міта швидко відчинила двері й оглянула кімнату. — Ти тут?

На перший погляд кімната була порожньою. Але якою б жахливою матір’ю вона себе не вважала, вона знала, де її дочка ховається, коли їй страшно.

Ставши навколішки перед ліжком, Міта нахилилася й зазирнула під нього. Там, під самою стіною, сиділа майже точна копія Міти: коротке світло-русяве волосся, блакитні очі. Сліз на обличчі дівчинки вже не було, але почервоніння навколо очей свідчило про те, що вони були пролиті зовсім недавно.

— Йди до мами, — Міта простягнула руку, але дівчинка не взяла її.

— Мамо, я боюся.

— Ну то йди до мене. Я захищу тебе від усього.

Міта розуміла, що бреше своїй дитині: вона не зможе захистити її від усього. Але вона докладе всіх сил, щоб хоча б спробувати, якщо це знадобиться.

Проте ця брехня подіяла на Айві, і вже за мить Міта відчула тепло її маленької долоньки у своїй руці.

Міта одразу ж сіла на ліжко й посадила поруч із собою Айві. Вона обійняла її, поцілувала. Але це не принесло їй спокою. Навпаки, з кожною секундою мовчання тривога на її серці тільки зростала. Їй було страшно за дочку — не через побачену примару Корнелії, а через майбутні небезпеки.

— Мамо, ти плачеш?

— Так, плачу.

— Ти теж бачила ту примару?

— Ні, я її не бачила. Просто я злякалася за тебе, — Міта випустила Айві з обіймів і глянула їй у вічі. — Айві, не варто боятися примар, якими б страшними вони не були. Потрібно не боятися, а діяти.

— Я не розумію.

— Якщо станеться щось страшне, біжи до підвалу й замкнися в тій кімнаті, яку я тобі підготувала. Добре? Просто сиди там тихо й чекай на мене. Тільки під ліжко там не ховайся, бо замерзнеш. Зрозуміла?

— Так.

— Домовилися. А як твоє навчання? Твоя вчителька добре до тебе ставиться?

— Так, але вона сьогодні не прийшла, — засмутилася Айві.

Міта знала, що її дочка звикла до своєї вчительки й бачить її навіть частіше, ніж власну матір. Але вчителька — лише наймана працівниця, і її власна сім’я зараз потребує її більше, ніж Айві.