Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Нічого, я розумію, — сказала я й натягнула повід, як тільки ми нарешті досягли штабу Союзу Вчених.

На вході нас зустрів молодий новачок, який виглядав страшенно сонним, наче стояв на варті без відпочинку вже не першу добу. Та коли він побачив нас, його обличчя стало трохи бадьорішим. Він попросив нас почекати біля входу, поки сам збігає за Доррудом. Це було дивно, як і те, що ми не побачили інших вчених: жодної білої мантії в порожніх коридорах.

Чекати довелося недовго — Дорруд, схоже, поспішав до нас. Марії з ним не було, і чомусь саме її я очікувала побачити.

Перевіряючи вміст сумок, він також вислухав слова Берні. Спочатку запропонував заплатити більше, якщо той погодиться ще попрацювати, але найманці були непохитні. Після цього Берні та його люди залишили нас.

Ми теж планували відпочити, але не встигли й слова сказати, як Дорруд наказав брати сумки й нести їх у підземелля. Звісно, працювати довелося мені та Міті. Кунц і Іво ми відпустили до лікарів.

Ці сумки точно не можна було назвати легкими, і нам довелося носити їх у кілька підходів. Кожного разу ми проходили повз змучених учених, які поспіхом працювали над чимось важливим. Мені було цікаво, що сталося в столиці за час нашої відсутності, куди поділася Марія й що взагалі відбувається, але втома відчувалася дедалі сильніше.

Дорруд теж працював, збираючи щось дивне на місці, де раніше проводили розтин монстра. Я навіть не могла уявити, навіщо потрібен цей механізм.

— Що це за гидота? — запитала я, коли поставила біля Дорруда останню сумку.

— Це голова монстра, якого вполював інший загін, — не відриваючи погляду від свого заняття, відповів він. — А тепер, Смарагд, можеш іти відпочивати.

Схоже, Дорруд хотів обговорити щось із Мітою, а мене не бажав бачити серед слухачів.

— Мене довго вмовляти не доведеться, — знизала я плечима й попленталася до виходу.

Наостанок я кинула погляд на Міту, а вона — на мене. Її погляд було важко зрозуміти: чи збирається вона розповісти Дорруду про мій сон? Але я вже не могла на це вплинути. Моє слово для неї ніколи не було наказом.

— Як же я втомилася… — протягнула я собі під ніс, ідучи коридорами до своєї кімнати.

Знімати свої лати я почала ще перед тим, як зайшла до дверей, і, як тільки весь метал опинився на підлозі, а одяг поруч із ним, я впала на ліжко. У цей момент я вже була готова заснути. Моє тіло боліло настільки, що я навіть забула про їжу чи можливість помитися. Здавалося, що варто лише зімкнути очі, і всі проблеми самі відійдуть на задній план.

Мабуть, я ще ніколи не засинала так швидко: щойно відчула під щокою подушку, як усе навколо згасло.

Спершу сон і відпочинок, а потім — відповіді на всі запитання про те, що сталося під час нашої відсутності.

***

— Це був Єнс Йонатан, — впевнено промовив Дорруд. — І шукав він свою старшу дочку, Корнелію.

Міта розповіла йому все, як і мала. Жодної деталі не було приховано від старшого вченого. У відповідь він поділився тим, що відбулося в місті за ці дні. Про примару вона слухала з на диво спокійним виразом обличчя.

— Як скажеш. Я знаю лише те, що описала Смарагд, — знизала плечима Міта, переводячи погляд на голову з численними очима, яка тепер стала частиною конструкції. Пошепки, щоб ніхто не почув, вона звернулася до Дорруда: — То коли ти збираєшся викликати нові зелені спалахи?

— Я б волів не називати термінів.

— Тоді я б воліла, щоб ви задовольнялися фінансуванням лише від короля, а не й від моєї родини, — утома псувала її настрій. — Я маю знати, коли в королівстві буде небезпечно, щоб подбати про безпеку своїх рідних. Це станеться сплановано чи спонтанно?

— Я обов’язково попереджу тебе, — байдуже відповів Дорруд. — Близько двох діб, Міто, і спадок Єнса Йонатана спалахне, після чого ослабне й нарешті подарує нам ясне небо.

Міта скривилася. Їй не подобалося, як він називає це жахливе прокляття, що забрало в неї батька та свободу, спадком. Але це не похитнуло її рішучості дотримуватися плану.

— Добре, зрозуміла, — кивнула вона. — З мого боку все теж готово. Списи вже доставили до мого маєтку. Щойно все розпочнеться, я накажу роздати зброю всім, хто буде готовий битися.

— Їх точно вистачить?

— Зброї чи охочих?

— Зброї, Міто. Не думаю, що в людей буде великий вибір. Вони або б’ються, або помирають.

— Вистачить. Але якщо й ні, то більше їх просто ніде взяти. Нам навіть довелося придбати списи з червоного дуба. Це було дорого, — посміхнулася Міта, згадавши, як ті самі списи допомогли в Леберехті. — З такою зброєю навіть прості мешканці міста впораються. Щоправда, доведеться також роздати частину колекції мечів мого покійного батька.

На якусь мить запанувала тиша. Дорруд намагався встановити дрібну шестерню в механізм, а Міта дивилася на це дивовижне поєднання металу, плоті й дзеркал, намагаючись зрозуміти, яким треба бути геніальним чи божевільним, щоб придумати таку конструкцію.

— Як скоро ви зможете взятися за нове завдання? — запитав Дорруд, тримаючи в руках дивний зелений кристал, вкритий прозорою в’язкою рідиною.