Щепан Твардох - Морфій

станеться аж через вісімнадцять років, 1957 року, Костоньку, ще встигнуть дозріти тіла дівчат, котрі зараз тільки народжуються, ти бачив їх іще цього вересня в пологовому будинку, пам’ятаєш? Ти бачив їх, евакуйованих до підвалів, чому ви взагалі були в пологовому? Вже не пам’ятаєш. Я пам’ятаю, але це вже неважливо. Але пам’ятаєш, бачив їх у підвальних коридорах, на животах і грудях зодягнених у біле матерів, самі вони теж білі, а коли на землю падатиме подірявлене тіло Лубенської, вони саме вперше закохаються. А коли тіло Лубенської спочине в землі, саме тоді вперше в житті кохатиметься з чоловіком одна з тих новонароджених дівчаток, котрі зараз, коли ти заходиш до помешкання на площі Спасителя, мають місяць від роду, а декотрі й не мають, бо померли під завалами. Від голоду чи від гравітації, коли стіна роздушувала їхні маленькі тільця. Хлоп’ячі тіла вона теж роздушувала, але зараз я думаю лише про тільця тих новонароджених дівчаток, про їхні тіла, готові прийняти чоловіка, коли в повітрі витатиме жовтневий запах відлиги, коли багато говоритимуть про Ґомулку і свободу, і я думаю про подірявлене тіло Лубенської, як його вкриває земля, у котрій, розчинені, кружляють пікти, кельти, англи, сакси, нормани, тисячі інших племен і народів, котрі розчиняються в англійському ґрунті, і з ними кружляє Тереза Лубенська з перебитою мечем бичачою головою на гербі, сама вона теж перебита двосічним вістрям, кружляє в підземних ріках, виливається джерелами, випаровується в хмари, скрапує дощем і повертається в землю. Вона кружляє так, як усі ви будете кружляти.

А зараз вона бадьоро подає тобі руку. Зараз війна, чи дозволить пан, я сама відрекомендуюся, я Тереза Лубенська, підпоручник Лубенська, Константи Віллеманн, також підпоручник, дев’ятий полк уланів, хоча я не знаю, що там зі званнями в організації, тому не знаю, яке маю звання…

Тут забігає Вітковський, хапається за голову, що ж це, що ж це, кричить, любі, таж у нас конспірація, а ви тут прізвища, як на балу в посольстві, а раптом якийсь казус, лише криптоніми, це П’ятдесят Сім, а пані — Дванадцять.

— Може, П’ятдесят Шість… — невпевнено кажеш, а Інженер дивиться на тебе як на ідіота.

Лубенська всміхнулася так, як уміють усміхатися тільки аристократки, у тій усмішці змішалися водночас приязнь, тепла насмішка і виразна нотка погорди стосовно бридні про конспірацію, бо якщо вже й відрекомендуватися зась, то нащо така конспірація.

Потім це все зміниться, Костоньку, коли впадуть перші справжні, тобто знайомі, трупи, але поки що ніхто в це не вірить, у жодні трупи, тому така легковажність.

— Вдалося? — запитав Вітковський.

— Так.

Подав йому теку.

— Я забрав з неї три тисячі доларів.

Ох, яка ж запала тиша, як тихо-тихо стало навколо, як завмерло лице Лубенської, як здивувався Вітковський, шукав у цьому жарту, підступу, а коли не знайшов, запитав нарешті:

— Як то?

— Я взяв, бо мусив витягнути з німецького полону Іґу Ростанську, про котру тобі допіру казав.

Спеціально на «ти», якщо вже ми на «ти», то на «ти», прошу дуже, це має і мусить посилити мою відповідь.

Вітковський заграв жовнами, шукав слів, але першою знайшлася Лубенська.

Вона ще не відчувала теплого леза, що пронизує її тіло, вістря, теплого теплом чоловічого тіла, бо вбивця ніс те двосічне лезо під курткою, воно було тепле теплом його тіла, вже дозрілого, але ще молодого, жилавого, ніби з твердої ґуми.

Той, котрий уб’є її через вісімнадцять років, зараз вирушає французькою провінцією до Ліона, де збираються польські пілоти, підживлюючись людськими почуттями, він зараз має тіло підлітка, худе і не певне своєї сили, яка щойно зароджується. Але тіло виросте, нап’ється з моці тих, кого він уб’є, а вбиватиме він багато, спершу вбиватиме очима, котрі зрослися з прицілом бомбардувальника «Mark XIV», а потім убиватиме вказівним пальцем на гачку браунінга, а потім, вдихаючи запах передсмертного поту, ножем, сталевим шнуром і руками.

Двосічне лезо ще не викували.

Тому Лубенська його ще не чула, її шкіра ще не розступилася там, де потім розступиться під напором сталі. І тому, оскільки не чула леза, знайшла слова.

— Так не годиться… — прошепотіла найстрашніший проклін.

Як же я це ненавиджу, оце «не годиться», скільки разів я це чув, «не випадає», «не можна», цей німий шантаж без конкретної погрози. Як же я хотів би грюкнути дверима, сказати: «А поцілуйте мене в дупу», — а потім піти до мого сірого товариша в сірому мундирі з орлом на лівому рукаві та й розповісти йому все про це зборище, але не піду, бо я поляк.

— Другий граф Завідовський… — каже, ніби й досі до смерті налякана, ніби стривожено, але на її вустах бринить залп, котрий і закінчив життя графа Завідовського.

Я це пам’ятаю, добре пам’ятаю всю ту історію, хоча тоді ще не був дорослим, мав тільки шістнадцять років та велике, непогамовне лібідо, але пам’ятаю. Він розтринькав сотні тисяч марок з армійської каси, витратив їх на прийоми і коней.

Експертне твердження: психічно здоровий і розуміє значення своїх учинків, хоч ними й керує псевдо-аристократична мегаломанія, котра під впливом алкоголю, морфію, кокаїну та поганого товариства набуває конкретних форм, реалізуючись у доглибно хворобливих учинках, робить із нього великого пана, котрий сіє грішми без прагнення особистого зиску.

Оце таке казали про Завідовського, а я подумав, що то мав бути чудовий чоловік, той підхорунжий Завідовський. Мабуть, мав стільки жінок, скільки хотів.

А потім залп, гук, постріл, кінець. І, власне, нащо комусь узагалі щось більше, хіба пожити трохи, насправді, а потім — кінець, шлюс…

Пора пояснити, Костоньку, пояснюй зараз, поки тебе не вигнали чи, радше, не застрелили згідно з якимсь військово-конспіраційним судовим процесом, котрий іще не має докладно прописаної форми, але матиме, з формулою «Іменем Речі Посполитої», як то змінюються всі слова і наміри, тож до справи, пояснюй. І тут не про слова йдеться, слова не мають значення, ти маєш променіти правдою, силою і слушністю, і я дам тобі на те натхнення.

Тож я пояснюю. Голос спокійний, я впевнений у собі, у своїх учинках і своїх словах. Я мусив прийняти це рішення одноосібно, кожна хвилина важила. Це брехня, але це й не важливо, важливо, що ти подаєш це як правду, тільки це і важить. Тож ти мусив прийняти рішення одноосібно, бо часу не було, а порішив ти так не з огляду на приватні справи, а з огляду на доктора Яцка Ростанського. Зараз він уражений меланхолією, він не становить жодної цінності для організації. Проте