Щепан Твардох - Морфій

— У такому разі я не хочу до нього йти. Прошу, не забирай мене до нього, не сьогодні. Я сьогодні не можу ним опікуватися. Вже завтра буду про нього піклуватися, роздягну його, викупаю, займуся ним, поверну до життя, все таке. Але не сьогодні. Прошу тебе. Забери мене до вас.

Ти мовчиш. Вона не знає, що Гелі немає. А може, знає? Може, якось інакше знає, жіночим чуттям, що її немає?

— Гелі та Юрчика немає, — кажеш ти, а що ж ти цим кажеш, що хочеш цим повідомити, Костоньку?

Іґа сильніше притуляється до твого боку.

— Забери мене до себе, Костику.

І ти таки розумієш, Костоньку, чого їй треба по трьох тижнях арешту. Тепла, спокою, темряви та неув'язненого сну. Але, може, ти думаєш, що то обіцянка спільної ночі, Костоньку?

Ти не знаєш, що вона бачила, а бачила небагато, ніхто її не бив, ніхто з неї не знущався, хоча з кількох інших знущались, а вона просто сиділа в жіночій камері з випадковими жінками, з однією повією і з однією дамою, ніхто її навіть не вдарив, нічого такого, тільки що боялась вона пекельно, бо Іґа — то не Дзідзя Рохацевич, Іґа Ростанська — то жінка іншого сорту, Костоньку, але ти цього не зрозумієш, бо ти, бідолашний дурню, взагалі не розумієш жінок. Але те, що їй цього треба, якось та розумієш. Що сьогодні могла б не витримати Яцка в піжамі, тупо задивленого в стелю. Сьогодні вона б не могла витримати того, що потрібна йому.

Тому ви йдете, Костоньку, попід руку, площа Люблінської унії, Пулавська, шоколадний дім, жовтневе сонце, може, й останнє цього року, розігріваються під ним стіни, і м’якнуть, і пахнуть, і залишаються на пальцях брунатним солодким слідом.

Так?

Стоїте перед домом. Не знаєш, чому взагалі зупинився, але Іґа терпляче, не кваплячи тебе, стоїть поруч.

— Чому тебе заарештували?

— Чинила опір.

— Опір?

— Наше авто реквізували, а я не хотіла віддавати. То й заарештували.

— Тебе ж могли застрелити.

— Могли.

Ти не відповідаєш. Боїшся відповідати, тому не відповідаєш.

— Ходім нагору, — кажеш.

Ви підіймаєтесь сходами, нагору, нагору, до твоїх дверей, Іґа в цій квартирі не на своєму місці, хоча стільки разів тут була.

— Я б хотіла скупатися, — каже.

Перевіряєш — є тепла вода, то добре, набираєш води у ванну, дзеркало повиває матовою паволокою, переглядаєш косметику Гелі та знаходиш там якийсь засіб для ванн, лазничку сповнює запах лаванди, Іґа тим часом сидить у залі, тримаючи долоні на колінах, навіть не зняла плаща, сидить, ніби чогось чекає.

Сама не знає, чого чекає, я зазираю в її голову і розумію, що вона сама не знає.

Ти виходиш із лазнички, просиш її, прошу, Іґо, купіль готова, а вона в плащі йде в лазничку, замикає за собою двері, засуває шпінгалет, а це тебе трохи вражає, правда ж, Костоньку?

Бо не розумієш, як сильно може бажати приватності хтось, хто останні три тижні провів у камері на чотирьох осіб, до того ж у камері імпровізованій.

Не розумієш, але поважаєш, правда ж?

У квартирі настільки тихо, не чути Юрчика, не чути нікого, чути тільки, як Іґа роздягається за дверима лазнички. Чуєш, як вона залазить у воду, чуєш, як у неї поринає, думаєш, що вона гола, бо так собі її уявляєш, бо ж ти пам’ятаєш її тіло.

А тим часом вона геть не гола, Костоньку, вона занурилась у воду в білизні, бо білизна в неї брудна, трусики і бюстгальтер вона зніме лише за хвилю, аж коли ти вийдеш із квартири.

А ця думка в тобі й проростає, Костоньку. Щоб зараз віднести гроші Вітковському. Тож ти, може, якось почув мої слова про те, що сьогодні потрібне Ідзі, твоїй першій коханці Ідзі, Ідзі за вкрадені в Польщі гроші, Ідзі — дружині Яцка, Ідзі зі світлин Саломеї.

— Іґо, я вийду на півтори години. Почувайся як удома, — сказав крізь двері.

Вона муркнула щось у відповідь.

Тож я одягнув пальто і пішов на площу Спасителя, взяв теку, в якій примостилася ціла купа доларів, і пішов, швидким кроком пішов. Пішов. Так.

Піднявся сходами до квартири Лубенської, не знав, як сказати Інженерові про своє марнотратство.

То нічого, Костоньку, то нічого, бо я вже знала, я знаю, що ти скажеш, і це знання послаблює цю тонку перепону між нами, то наче дифузія між тобою і мною, Костоньку, це все якось перетече, просочиться. Нічого не бійся, любий мій.

Тому ти заходиш до оселі Лубенської та оце вперше зустрічаєш саму Лубенську, і єдине, що тобі вдається зауважити своїм чоловічим духом, то її нежіночність, бо ж їй таки п’ятдесят п’ять літ, тому для тебе вона вже не жінка, тож так ти на неї й дивишся.

Знав би ти, скільки мені років! Але не знаєш.

Якби ж ти знав, що у власних очах вона ще є для себе жінкою, коли у ванній дивиться на себе в дзеркало, коли миє своє тіло, загалом іще не зів’яле, то вважає себе жінкою. Якби ти це знав, може, і сам зміг би розгледіти в ній жінку? Але не знаєш.

А Лубенська через вісімнадцять років буде вже стара, матиме сімдесят три роки та кусень історії, що лежатиме в неї на плечах, значна частина тієї історії буде також твоєю, а вік усе ж не вбереже її від страшної смерті: від дванадцяти ударів ножем у старе, зів’яле тіло, і вона вже не встигне цього осмислити, але якби мала трохи більше часу, то подумала б, що то найбільша інтимність, яка в неї була з чоловіком від моменту останнього поцілунку.

А той чоловік прошепоче польською: «Здихай, стара курво!», він прошепоче ці слова, обіймаючи Лубенську лівою рукою за шию, долоня затуляє змертвілі від страху вуста, її обвислі сідниці та ослаблі плечі торкаються його богатирських стегон і плаского живота, він прошепоче ті слова в прикрите його власним волоссям вухо і буде штрикати старе тіло Лубенської стилетом від Фейрбарна і Сайкса, стилетом двосічним, наче язик Христа, стилетом прегарним, такі під час вашої останньої війни носили англійські десантники, гостре вістря продірявить нирки, селезінку, пошарпає кишківник, розітне матку, і щойно тоді чоловік розімкне любовні обійми й старе тіло Лубенської, тіло гербу Помян, тіло подірявлене і скривавлене, мертвою кров’ю впаде на англійську землю, її закопають в англійську землю, і її з’їдять англійські хробаки.

Але то