Щепан Твардох - Морфій

дуже раннім ранком зійшов на Ґданському вокзалі, бо тут із якоїсь таємничої німецької причини зупинився мій потяг, була ще комендантська година, але що ж мене та комендантська година обходить, якщо я можу беззастережно поблукати містом, я ж бо німець із німецьким акцентом та німецькими паперами.

Якщо я зараз піду до Лубенської, то теку доведеться віддати. А в ній гроші, багато грошей. Іґа. Ув’язнена. Якщо піду додому, то мене там може Вітковський застати, теку доведеться віддати.

А тому ні.

Як то ні, Костику? Іґа — то справа приватна, дружина товариша, давня коханка, Іґа — то не вітчизна, ті гроші належать вітчизні, Костику, я знаю, що то брехня, як і все на світі брехня, бо нічого немає і ніщо не є правдою, але ти того не знаєш, а тому не можеш зрадити те, у що віриш, Костику, не можеш.

Але ти таки зрадиш, бо такий ти є, чоловік-зрада. Якби я тільки могла тобі сказати, що ти не можеш бути зрадою, бо ти ж цілком сам! Але не можу.

Ні, та й по всьому, бо під німецьким арештом тіло, яке я пестив, я не можу її там залишити, не тепер, коли мене покинула Геля.

Через хвилину виходжу в місто, і що ж я бачу — трамвай! Ходить трамвай, трійка. Сідаю, щасливий, на віадуці над вокзалом і їду. На жаль, тільки до площі Красінських. Я не був тут іще від початку війни, якось так склалося, зараз частина площі вже розчищена, там, де трамвай, але сміття ще багато, поламані вози, і Кілінський погрожує небесам шаблею[95].

Машиніст підказав мені, що на Новому Світі вже ходить автобус, через Новий Світ, Єрусалимські аж до площі Завіші, але мій маршрут пролягає не в тому напрямку. Я жодного транспорту не знайшов, тож зосталося хіба йти пішки, так я і йшов Новим Світом і Алеями, аж по кількох кварталах підійшов до будівлі, котра поглинула Іґу.

І ти цілу дорогу думав про Іґу, Костоньку, згадував усі ваші ночі та лиск її тіла й вуст, смак її згадував і жодного разу не подумав про Гелю, Гелюню, Костику.

Геля тебе не покинула, Костику, Геля відійшла, але ж то тільки театр, добре знаєш, знаєш, але таки пішов на Шуха і зараз ховаєшся в брамі, відкриваєш теку, відлічуєш дві тисячі не своїх, бо вони належать вітчизні, доларів, і далі, міністерство публічної освіти, йдеш, просто йдеш, на Шуха, на Шуха, ти вийняв із теки дві тисячі доларів, просто дістав і йдеш на Шуха. На Шуха, 25, монументалізм Мончинського дуже монументальний, прибрамник, Kennkarte, кімната двісті сімдесят п’ять, симпатичного німця в сірому мундирі ще немає, тому треба зачекати, тому я чекаю, чекаю, на довгій дерев’яній лаві в коридорі чекаю, аж нарешті він надходить.

Він сердечно з тобою вітається, ніби з другом, а в тебе в руці тека, а в ній так багато не твоїх доларів, то ти наче його товариш, а ті долари, котрі ти висмикнув із теки, у тебе в кишені, яку ж ти брехню вигадаєш для Вітковського й решти, а якби тебе хтось побачив, як ти сюди заходиш, потім казатимуть — «на ґестапо», як, ти ходиш на ґестапо, але зараз іще так не кажуть, тому якби хтось побачив, як ти входиш до будівлі колишнього міністерства, що б вони подумали?

Але ніхто тебе не побачив.

Я цілком ґречно привітався з поліціянтом у сірому мундирі, після чого просто витяг долари з кишені та поклав на письмовий стіл. Німець гроші навіть не лічив, а кинув їх у замкнену на ключик шухляду, і з його вуст ні на мить не сходила усмішка.

— Was jetzt?[96] — запитав я.

— Warten Sie einen Augenblick, — ґречно відповів він. — Sie wird gleich entlassen.[97]

І він думав собі про свою милу телефоністку Бернадетт, коли залагоджував цю справу, коли чекав на гроші, уся ця історія видалась йому дуже романтичною. Але ти того не знаєш, Костоньку, ти і не можеш того знати.

І ти став жовтневого ранку на Шуха, чекав своєї давньої коханки. Вулицею чалапав самотній хлопець із наплічником, бо ж у загальноосвітніх школах поновлено заняття, для нього війна і справді закінчилась, якщо треба йти до школи, то війни немає. Він загине в серпні через п’ять років, здобуваючи дім Шіхта в лавах бойової одиниці, яку назвуть компанією, хоч зі зброї в них буде лише три пістолети і кількадесят гранат на всіх, а він не матиме ні пістолета, ні гранати, ховатиметься за стіною, а потім його застрелять, і ніхто його не пам’ятатиме, отака буде його війна.

А на іншій стіні хлопець у велосипедному шоломі ліпить афіші, шмаруючи стіну клеєм за допомогою великої щітки. М’яке, липке волосся ковзає папером, ліниво гнеться дугами, наче клуби східної танцівниці. На афіші ти прочитав, що президент міста Стажинський закликає людей до співпраці зі службою забезпечення, до опору спекуляції та завищенню цін, це питання має бути врегульоване в правовому полі, але добра воля звичайних мешканців та рішуча громадська позиція можуть неабияк допомогти у цій сфері.

Тільки загальне виконання обов’язків може забезпечити повернення нормальних умов, відбудову столиці та щораз вищий рівень зайнятості в місті.

Ти собі тепло думаєш про президента Стажинського, ти ніколи раніше про нього не думав, а зараз думаєш, інші багато розповідали про його перевірки, але тебе тоді не було у Варшаві, а перед війною — що там тебе обходив якийсь комісар-президент, тебе взагалі не обходили жодні президенти.

А зараз, хоч ти і став німцем, тобі все ж якось краще думається про Варшаву, Костоньку, і якщо вже він тут, якщо вже провадить із німцями якусь політику, то добре. Добре, що він зостався, а не втік, як решта негідників.

І раптом, так само як досі не було, з’являється. Не було її, а зараз є. Іґа. У тонкому світлому пальтечку, є. Не було її, тепер є. Стоїть тут. Не стояла, а стоїть. Із маленькою валізкою в руці.

— Константи… — шепоче. — Пробач мені.

— Ходімо звідси, — кажеш ти.

Береш її попід руку, забираєш валізку, кажеш, що Яцек її чекає, хоч це й неправда, бо коли Яцек лежить на канапі, дивлячись на стелю, то не чекає нічого, ні Іґи, ні когось іншого, Яцка тоді взагалі немає.

А Іґа Ростанська, маленька чорноволоса Іґа Ростанська, дружина твого товариша і твоя перша жінка, наче в полоні якогось передчуття питає,