Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Поруч відчувалось мірне сопіння Індгарта. Він бурмотів уві сні. Знову звав Сивію, тільки тепер обличчя його випромінювало таке умиротворіння й спокій, що будити просто шкода. Арніка з лагідністю подумала, що йому треба відпочити перед довгим шляхом. Їм всім потрібно було відпочити.

Її не залишало враження, ніби вся нечисть Континетну, дізнавшись що Пророцтво прочитане й «обрана» виявлена, вирішили перевірити її нерви а заодно й кістки на міцність.

Кілька днів тому вони знову ледь не зіткнулись із загоном Вестів. Розвелося, як сарани! Вони проходили невелике селище на кордонах людських земель, як Індгарт указав на шість високих фігур в криваво-червоних каптанах на манер того, що носив Антаїр.

— Ви не бачили тут чарівницю з ельфом? — запитували вони у місцевих.

— З ними ще вампір якшається, наш чоловік, розумієте. Відбився, шукаємо.

Після згадки про вампіра, більшість хрестилась й намагалась утекти. То ви боїтеся кровососів, а помітити, що розмовляєте з ними невтьопні?

Їм повезло, що вони не заходили в селище разом і провізію закупав лише Індгарт. До ельфів в цих місцях люди звиклі й звертали на них уваги не більше, ніж на надокучливих сусідів, що палять траву на своєму городі щовесни задимлюючи околиці. Білизна через них смерділа димом і згаром, але шкоди як такої не було.

Намагаючись не розбудити Індгарта, Арніка вивільнилась з його обіймів. Останні ночі він завів звичку обіймати її уві сні як подушку. Костер давно догорів і тонка цівка диму з тліючого вугілля підіймалась у досвітнє небо. Арніка тихо покинула бівуак.

Вона не пам’ятала, скільки часу минуло з її останнього тісного спілкування із ванною. Навіть у таверні вона встигла ополоснутися лише у бадді. Від неприємного запаху рятували ароматичні закляття, а от волосся перетворилось на суцільний ковтун. Пил й бруд хоч і зчищалися чарами, та по собі залишали неприємний жирнуватий слід, змити який було набагато складніше в льодяній воді.

Вони стали поблизу невеликої заводі. Вода в ній скидалась на щойно розталий лід — біля берегу навіть залишилась тоненька кірочка. Пізнє осіннє сонце уже не гріло її. Вночі від неї здіймався пар.

Сховавшись за величезним каменем вона скинула з себе брудний одяг. Наспіх очистивши його від бруду й пилу закляттям, Арніка різко вскочила у воду по самі груди. Холод гострими лезами уп’явся в мозок, сковуючи й не позбавляючи змоги поворухнутися. Арніка зціпила зуби. Вдих. Видих. Зараз мало прийти тепло. Так завжди, коли заходиш в крижану воду. Головне, аби судом не було. Вирівнявши в колінах ноги, вона міцно притиснула ступні до вкритого мулом кам’яного дна заводі. Вода повільно огинала тіло, слабка підводна течія змивала з неї кількадекадний піт й виносила його геть.

Коли холод трохи відступив і до неї повернулась здатність дихати на повні груди, Арніка нирнула. А коли винирнула, перед нею простягалась неймовірна картина: місяць відображався у водяній поверхні, заводь потроху заростала ряскою й лататтям. Влітку вода мабуть ще й цвіла. Й тоді на всю округу розповсюджувався неприємний болотний запах.

Набравши повні легені повітря вона знову опустилась у воду. Вода потрапила у вуха. Потрібно буде її витрусити, щоб не мати отиту, – подумалось їй. І не хотів же той Ліч почекати літа, або бодай весни, щоб не треба було морозитись на шляху? Пальці застрягали в імлистому дні. Здійнявся легенький вітер й вода пішла брижами.

Зачарована, вона ступила кілька кроків до русла. Воно було тут же, трішки поодаль. І теж обростало ряскою. Сульха, найбільша притока Смородини, помирала. Повільно, поки непомітно, але помирала. Й процесу цього уже не спинити. А разом з нею помирала й найбільша ріка Континенту. Люди зробили своє діло.

Вище течією гнійною виразкою розлягалось по обидва боки село. Арніка була готова побитися об заклад: починаючи з весни й до глибокої осені кожна господиня без мук совісті полоскала рядна й спіднє у річці. А недобросовісні фермери замість того, щоб розкидати гній по дворищах і продавати зайве сусідам, коли його надто багато, просто викидали його у швидкі води. І тепер легендарна життєдайна для багатьох країн ріка стояла на порозі власної гибелі.

Сульха — єдина річка, якої боялись всі без виключення види русалок. Якщо в Смородині вони ще якось примудрялись жити, то Сульхи боялись як вогню. Казали, що в її водах мешкає щось надто складне й могутнє для їх розуміння.

Чимало легенд ходило про головну ельфійську річку, й богиню загалом. Говорили, її води можуть дарувати магію або поповнювати її резерви, якщо ти зможеш сподобатися, звісно. А от якщо потрапиш у немилість, то на сушу не вийдеш.

— Краще уже взагалі ніколи не побачити світ і воду, ніж поселитись у цих водах! – говорили русалки, якщо запитати їх про Сульху.

Всіх, хто порушував закони підводних поселень або Рівноваги сплавляли в Сульху уже не одну сотню кругів. Може, саме через це злочинність серед мешканців прісних і солених водойм була фактично нульовою. Вони навіть зачаровували людей строго по списку, черзі й з офіційними дозволами на руках. Щоб не дай Водяний, їх не заслали в жахливі води найзагадковішої річки Колдовських земель!

На її берегах простиралися поля бою. Її боялись, поважали. Здавалось, що вона буде вічно. Але скоро вона почне міліти і з часом перетвориться на пересихаючий влітку струмок, ще сотня-друга кругів і дві могутні ріки стануть легендами із дитячих казочок, а запаси прісної води поступово згаснуть і почнеться нова війна. Війна за право володіти найбільшим прісним озером.