Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Мир? — обличчя Віала витягнулось в здивуванні. — Як мир? Але ж…

— З того часу, як герої Великої Війни побороли Ліча великих воєн не відбувалось, — Арніка скинула з себе його руки й відступила до каменю. Відчувати твердь за спиною було набагато спокійніше. — Так, траплялись дрібні сутички й триває громадянська війна в Ніксорії, але весь інший Континент живе мирно.

— Ні… Ні… Не може бути, — Віал заметався полем, обіймаючи голову. Здавалось, ніби він не міг повірити в те, що на Колдовських землях міг настати мир. Ніби сама думка про це не вкладалась у нього в голові. Він скидався на божевільного в агонії приступу. Він крутився навколо себе, тупцяв зі сторони в сторону, смикаючи себе за волосся.

— Люди… Люди надто жорстокі. Не могли вони нічого такого не придумати, щоб задовольнити свою жагу крові. Точно нічого немає? Ніяких маніяків? Жодних організацій? — темні поли каптану здіймались з кожним його рухом.

— Є культ проти магів, але тільки в Арборі, у облишених. У нас нема нічого, — повз пролетіло закляття, Арніка смикнулась. — Може підемо звідси?

— Ні, — обірвав він. — Дивись. Дивись, які бувають люди, якщо забути про їх істину природу! Дивись! — його голос зірвався на крик.

Віал підлетів до неї, розвернув спиною й, ухвативши пальцями за підборіддя, повернув в бік бою. Арніка забилась в його руках, але грубі пальці боляче вп’ялися в м’язи.

— Пусти! – кричала вона, б’ючи його кулаками по передпліччях, але йому наче було байдуже. – Відпусти, мені боляче!

— Дивись! — ричав він їй на вухо. — Дивись на них!

— Ти хворий, Віале, відпусти мене! Я дивлюсь, дивлюсь, — щоками котилися сльози жаху.

Віал тримав міцно, не давав відвести погляд. Арніка пручалась, смикалась, але не могла відвести погляд. Стріли, закляття, воїни — усе перетворилось на суцільну кашу образів і звуків. Зліва пролунав вибух. Закричали люди. На них відразу накинулись вампіри — жага крові зводила їх з розуму.

Справа маг творив закляття, але стріла, запущена ельфом не дала йому завершити навіть перший круг плетіння. Він захрипів і завалився на бік. Сині очі закотились.

Попереду гном бився з кішколаком. Звір нависнув над ним й, судячи по оскаленим іклам, з яких крапала їдка слина, мав наміри спробувати які гноми на смак. Раптом руде тільце смикнулось й впало на свою жертву. Зі спини стирчала грубо зроблена сокира. Троль, який її кинув тут же упав на коліна й захлинувся власною кров’ю з розрізаного стилетом горла.

Жахливий запах крові, страху та смерті давив. Спазми стискали шлунок, Арніка давилась власним блювотинням, але Віал не давав навіть поворухнутися. Він тримав її рівно, міцно притискаючи до власного тіла й голосно хихотав.

— Дивись, дивись на них, Арніко. Бачиш? Бачиш, які є люди, що через них стало з Континентом? Бачиш?

— Ба-бачу, — між позивами пробелькотіла Арніка. Богине права, позбав мене радості стояти тут із ним. — Відпусти. Мен…мене нудить.

Раптом Віал ніби опритомнів. Чи то Богиня почула її мольби, чи може в нього скінчився приступ, та він різко відпустив її й з жахом подивився на власні руки. Арніка грудкою впала на землю, хапаючи ротом повітря в боротьбі між кисневим голодом й припливами нудоти.

— Вибач, — видихнув він, відступаючи на крок. — Вибач. Я… Я не знаю… Це все камінь. Він… Він забирає в мене свідомість. Вибач, Арніко, я… Я не хотів, — він підлетів до неї й упав поруч. Арніка відсахнулась.

— Не чіпай мене, — тремтячим голосом відповіла вона, страх скував її сильніше, ніж тоді в провулку. — Краще поверни нас в печеру й…

Віал дивився ніби повз неї. Його очі знову заскляніли. Тільки тепер це не погляд безумця, а людини, яка побачила свій найбільший страх. Мить і Арніка летіла в сторону. На тому місці, де тільки що була її голова, просвистіло заклинання. Воно ударилось об камінь й розбило його навпіл.

— Ми ж у видінні? — уточнила вона, а в горлі зав’язався вузол. Навіть думати не хотілось, що було б, якби він її не відштовхнув.

— Майже, — відповів Віал, вигляд у нього стривожений. — Забуть, нам час іти.

Він потягнувся, щоб взяти її за руку, Арніка відсмикнула долоню.

— Спершу поясни, що тут відбувалось? — вона схрестила руки на грудях. Мимо просвистіло ще одне заклинання. За спиною почувся жалісний схлип.

— Арніко, — з болем сказав він, — будь ласка, поговоримо в більш безпечному місці?

— А тут хіба не безпечно? — вона озирнулась навколо, показуючи рукою на поле битви. — Ми ж у видінні, чи не так?

— Не так, — приречено, гірко й холодно.

Вона завмерла, припаяна його словами до місця.

— В сенсі?

Він хвилину помовчав. Окинув оком битву, тяжко зітхнув.

— Це мало бути видіння. Але… Але щось пішло не так і ми перемістились в мої спомини надто глибоко. І якби я не відштовхнув тебе… — він запнувся. — Не хочу про це навіть думати, повернемося в печеру?

Вона різко сіла. Перед очима досі стояли сцени зі сну. Бій. Крики. Варто закрити очі і вона знову бачила, як випадають нутрощі із розірваного кішколаком живота солдата. Бачила, як падає підкошений стрілою гном і як розбивається від заклинання камінь. На внутрішній частині повік ніби відпечатався вираз обличчя Віала, коли він відштовхнув її: перекошене від страху, ще кілька секунд до того абсолютно безумне на вигляд обличчя.