Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

— Тась, — Женя знову протягнув до неї руку, забираючи неслухняне волосся, яке закривало йому прекрасні риси. 

— Не перебивай, будь ласка. Я хочу… Я готова спробувати... — сказала Тася, опускаючи голову і ледь торкаючись його руки. Її голос затих, але погляд залишився впевненим.

— Стосунки зі мною? Я ж правильно тебе розумію?  — здивовано прошепотів чоловік, підіймаючись на лікті.

— Так, — білозуба посмішка осяяла кімнату. Тася продовжувала очікувати коли чоловік зрозуміє сказані нею слова. Він здавався таким розгубленим, ніби й справді не чекав чогось подібного.

Це не зізнання в коханні. Вони не підлітки, щоб так відразу кидатись гучними словами. Але те, що відчувала Тася до Жені було чимось однозначно сильним. Те, що важко висловити словами, але дії, погляди говорили самі за себе.

Правду кажучи, чоловік вважав, що після сьогоднішніх подій Тася тікатиме від них так сильно, що лише п’ятки буде видно здалеку.  А вона навпаки,  доручає йому своє серце.

В той час коли його серце  вже й так у неї.

Женя стрімко наблизився до неї, будучи так близько один від одного на одному ліжку, коли ділили одне повітря на двох.  Він не накинувся на дівчину, мазнув своїми губами по її, ніжно, невагомо, ніби питав дозволу. Тася сама потягнулась до нього, помітивши зупинку.

Це їхній другий поцілунок. Відчайдушний. Вдячний. Вони насолоджувались присутністю один одного. Ділились почуттями через просту ласку. 

— Я не обіцяю бути ідеальним, але тебе не скривджу, — відірвавшись від дівчини, щоб вона могла хапнути повітря, мовив Станович. — Я не дам тобі пожалкувати ні про жоден день, який ти проведеш поруч зі мною, мила.

— Я знаю, — посміхнулась йому в губи Тася, коли Женя знову  затягнув її в поцілунок. —  Я знаю.

Кожен дотик був обережним, ніби вони досліджували нові кордони. Женя відчував, як її тіло напружується під його руками, але коли він нахилився ближче, м’який видих Тасі розчинився в тиші ночі. Тепло його тіла обіймало її, і вона могла відчути кожен його подих на своїй шкірі.

І тільки вони вдвох були цієї ночі, залишаючи увесь світ позаду. Місячне світло, яке лилося через вікно, здавалося, благословляло їхній новий шлях. Це був символ надії, що навіть після темних моментів їх чекає щось світле. Щось справжнє. Щось тільки для них…