denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– І з яких пір купка тупих мажорів стали мені друзями?

– Ти такий самий як і твоя мати! Характером весь у неї, вона теж так любила казати, мажори. Та ті мажори живуть у сто разів краще, ніж звичайні роботяги, і можливостей мають багато.

– Мг, знаю я, які в них можливості, гроші витрачати на різні цяцьки блискучі та ходити по клубах та ресторанах, і жалітися, що вони й так бідні, мало хто з них дійсно цінує життя, – сказав Марк і хутко вийшов із дому. Він йшов по вулиці і ледь не плакав, він розумів, що відмовився від грошей, але чи довго він протримається, згадав матір, яка іноді сниться йому. На вулиці було мало людей, Марк зайшов у парк та сів під деревом.

– Ну як воно? – із-за дерева вийшов Феофаній.

– Ви живі? – здивовано запитав Марк.

– Ну, майже. То як воно відмовитись від грошей?

– Хоч раз у житті відчув себе вільним.

– Он воно як. Тоді ти і справді вільний, ти зрозумів що для тебе важливо, і куди тобі треба рухатись, а гроші це річ така. Сьогодні їх багато, завтра їх мало, але це лише папірці, лише цифри, ні більше, ні менше. Я радий, що ти став вільним! – сказав Феофаній і пішов. Марк задумався. Він і справді ніколи не відчував себе вільною людиною, він постійно залежав від батька, а точніше його грошей.

– Бабусю, що з тобою сталося? – запитала Женя у своєї бабусі, яка з приїздом Жені жодного разу не підвищила на неї голос і навіть розмовляла з нею, що раніше було рідкістю.

– Онученько, ти про що? Я така ж, як і була, – з цими словами Женя ще більше здивувалася, бо бабуся ніколи раніше не називала її так, а це вже вдруге від приїзду. 

– Що з тобою в тій лікарні зробили? Ти раніше не називала мене онучкою, і чому ти так добре до мене ставишся, ти ж усе життя звинувачувала мене у смерті батьків і братика? – сумно спитала Женя. Бабуся сіла навпроти неї і взяла її руку в свою.

– Пробач мені, я просто не могла змиритися з тим, що їх більше немає, я була такою егоїсткою, а коли я знайшла твій старий щоденник і прочитала про твою спробу самогубства і всі твої переживання і страхи, тоді я зрозуміла, що в першу чергу мені слід було думати саме про тебе, а я, єдина твоя рідна людина, навпаки засмучувала тебе і ображала, пробач будь ласка, якщо зможеш, – з цими словами у бабусі з очей потекли сльози, Женя теж заплакала.

– А я завжди хотіла твоєї любові, але зараз я не знаю що відчуваю, пробач, я маю піти прогулятися, хочу побути на самоті, – Женя пішла прогулятися до річки, на берегах якої було розкинуте їхнє місто. Погода була похмурою, як і настрій Жені, вона заплуталась і не могла розібратися у своїх почуттях. Ще вона зрозуміла, що сумує за Дмитром. У роздумах вона сіла на пісок і вдивлялася в глибочінь річкових вод. Здалося, ніби поряд промайнула тінь і сіла поряд із Женею. Вона обернулась і побачила Феофанія.

– Феофаній? Це справді Ви? – здивовано і водночас радісно вимовила Женя. Феофаній лагідно посміхнувся і кинув у воду маленький камінчик.

– Так. А ти чого тут сама? Твоя ж бабуся визнала свою провину і намагається змінитись.

– Ви ж знаєте відповідь на це питання.

– Так, знаю, але я хочу, щоб ти це сказала, – Феофаній глянув на неї тим самим пронизливим поглядом, від якого душу вивертає.

– Так, вона ніби змінилася, але я не була готова до таких змін, це дуже раптово сталося і я не розумію, що мені робити, що казати, що відчувати. А раптом вона стане колишньою собою, раптом я зроблю щось не так? – з тривогою в очах Женя розповіла те, що відчувала.

– Розумієш, у родинних стосунках не треба слухати мозок, слухай своє серце і воно підкаже тобі, що робити і що казати, лише відкинь сумніви і прийми нову реальність, бо життя вже ніколи не буде колишнім, – Женя знову вдивлялася в далечінь, а коли подивилася вбік, то Феофанія вже не було. Вона задумалася над його словами, і раптом згадала усе, що вони пережили у таборі і знову з її пам’яті виринув образ Дмитра. Женя вирішила знайти його.

– Бабусю, мені потрібна твоя допомога, мені треба знайти одного хлопця, у мене є лише його номер телефону, ім’я і я знаю, що він живе в якомусь інтернаті, – Женя вирішила попросити допомоги у бабусі, бо розуміла, що шанси знайти його у неї самої значно нижчі, ніж із нею.

– Добре, а ти намагалась телефонувати, щоб запитати у нього в якому саме він інтернаті, і чи в нашому він місті?

– Так, намагалась, але телефон поза зоною досяжності.

– Добре, знайдемо твого хлопця, - бабуся взяла папірець, на якому був написаний номер та ім’я і кудись пішла. Через деякий час повернулась.

– Ну що? – нетерпляче запитала Женя.

– Його пошуками займаються, я була у друга твого покійного дідуся і він пообіцяв допомогти, не переймайся, знайдемо! – бабуся обійняла Женю і на душі одразу стало тепло і спокійно.

Дмитро сидів один у кімнаті, він задумався про своє майбутнє та про слова Феофанія. Згадав Женю, і зрозумів, що сумує за нею.

– Чому у роздумах сидиш? – почулося за спиною. Дмитро обернувся.

– Феофаній? Це Ви?

– Так, я. Чому у роздумах сидиш?

– Я не знаю, що мені робити далі, я просто розгубився.